Ідея вивчення й систематизації несвідомого матеріалу маленьких пацієнтів, які мають прийомних батьків і знаходяться в терапії, прийшла до мене після звернення батька за консультацією. Його хвилювали питання виховання власної дитини.

Це був чоловік 40 років, інтеліґентний, акуратний, одружений протягом 12 років, він мав дочку 11 років. Його дівчинка розвивалася досить інтенсивно, трохи випереджала вікову норму, а він не міг впоратися зі своїми почуттями щодо негативних стосунків, відторгнення з дочкою. Як йому уявлялося, його дочка все робила й говорила поперек його волі, не дослухалася до його порад.

Він дуже засмучувався з приводу ситуації, що склалася, тому що завжди був таким батьком, що бере участь у вихованні дитини, й до цього періоду завжди знаходив контакт із дочкою. На деякі питання щодо його власного відділення від батьків, підлітковий вік й появи власних інтересів я отримала дуже неочікувану для себе відповідь: в підлітковому віці він був зразковим хлопчиком, у нього були друзі, з якими він інколи бешкетував, але особливого спротиву батьківським вимогам він не чинив. Він дуже поважав батька (військового) й трохи його побоювався. Але коли він вступив до інституту на хімічний факультет в іншому місті й опинився подалі від рідних, він пустився в усі тяготи студентського життя з алкоголем та навіть наркотиками. Це був не дуже великий період за часом, але досить інтенсивний. Батьки знали про синові пригоди, й одного разу приїхали відвідати його в гуртожитку якраз в розпал чергової вечірки. Очевидно, ця подія сильно вплинула на їхнє уявлення про дитину, й вони вирішили розповісти йому правду. Правда полягала в тому, що батьки, з якими він жив із 9 місяців, були прийомними. Також вони знали історію його матері – вона померла від алкоголізму. І тепер вони дуже побоювалися, що хлопець повторить долю біологічної матері.

Не знаю, що при цьому відчували батьки, але для 19-річного юнака світ перевернувся. Навіть у 40 років, розповідаючи про цю сцену, він дуже інтенсивно передавав усі емоції, які пережив тоді. Це було відчуття ошуканості й зради, ніби все було не насправді: найрідніші люди раптом виявилися далекими й чужими, його родичі були не його, й нібито він ніколи не був їм потрібним. Він питав у батьків: чому вони його взяли? Але вони не могли дати відповіді, яка б задовольнила юнака, й дозволила б йому лишитися. Він зупинив усе спілкування з ними, перериваючи будь-які спроби контакту з їхнього боку, й тепер, через роки, він також не спілкується з ними. Для нього це була повторна втрата батьків.

Цей випадок, звичайно, не лишив мене байдужою й спонукав мій інтерес до вивчення свідомих і несвідомих процесів у всиновлених дітей. На жаль, в практиці дитячого психотерапевта такі діти з’являються досить рідко. Тому мої міркування основані на вивченні всього двох дитячих випадків. У цій статті я спробую узагальнити свої спостереження про прийомних батьків, про їх мотивацію й страхи, про симптоматику усиновлених дітей й про відображення раннього досвіду покинутості в актуальній ситуації дитини.

В моїй практиці було двоє всиновлених хлопчиків: Міша, 5 років, і Толік, 3 роки.

Міша. Батьки звернулися з приводу відмови дитини від пізнавальної діяльності, він не міг виконувати завдань у дитячому садку, не малював, навіть відмовлявся слухати казки, хоча раніше обожнював це заняття. На момент звернення хлопчику було 4.5 роки. Здавалося, симптом досить спірний: в цьому віці будь-яка дитина, що нормально розвивається, час від часу відмовляється від завдань, що не пов’язані з грою. З іншого боку, такий стан дитини продовжувався вже 4 місяці й міг свідчити про несвідому відмову дитини рости й розвиватися.

Приблизно те ж саме думали й батьки. На першій консультації виявилося, що вони схильні тривожитися про розвиток дитини. Вперше вони звернулися по допомогу до спеціаліста, коли дитині було 11 місяців (його всиновили в 5) з приводу… недорозвиненого мовлення. Що може змусити батьків шукати поважних спеціалістів, їздити в спеціальні інститути з дитиною такого раннього віку – коли мовлення ще лише починає формуватися? З цього факту випливає, що тривога батьків дуже сильна, вони несвідомо шукають у дитини ті проблеми, яких у неї нема.

На жаль, у цьому випадку спеціаліст підтвердив побоювання батьків, він поставив дитині діагноз недорозвиненості мовлення, хоча хлопчик уже вимовляв «ма», і ще деякі діагнози, які з часом не підтвердилися. З чим же пов’язана настільки сильна тривожність? Здається, що незважаючи на те, що свідомо батьки прийняли на себе турботу про дитину й дійсно люблять його, в них живе несвідомий страх, що може бути якийсь підступ, що біологічна схильність дасть про себе знати в якийсь момент. Як відбулося в історії з дорослим чоловіком, про якого йшлося вище. Батьки не витримали його негативної поведінки, вони не подумали про те, що його поведінка серед однолітків викликана, наприклад, поганим впливом, або що таким чином хлопчик відділяється від дому й дорослішає, або, наприклад, що він потребує більш уважного ставлення з їхнього боку.

Вони пов’язали його поведінку з «поганими» генами. Думаю, що цей несвідомий страх супроводжує в цілому розвиток усиновленої дитини. Батьки бояться, що в якийсь цілком несподіваний момент їхня дитина щось «утне», будь-то збій у фізичному розвитку, або ж у поведінці. Батьки також бояться проявів агресивності дитини, тому що це, на їх погляд, – перший маячок, і в результаті часто в дитини витісняються агресивні прагнення, які очевидно прориваються в якийсь момент у вигляді алкоголізації або ж відмови від діяльності. Так само це було в Міші. Переді мною була дитина-янгол. Він посміхався й був дуже приємним. Він погоджувався на будь-які пропозиції дорослих, батьки казали, що його всі навколо люблять. Здається, вони навіть не уявляли, що хтось може його не любити. Не уявляв і Міша, поки не зіткнувся в садочку з вихователькою, яка була байдужа до нього, він розгубився, і йому знадобилося досить багато часу, щоб адаптуватися й не боятися ходити до садка. Це була також одна з причин, чому він не хотів займатися.

Вигляд він мав молодший за свій вік, поведінкові ознаки хлопчика, що проходить фалічну стадію, в нього були відсутні. Батьки розповідали, що інколи годують його з ложечки, часто самі вдягають його, і їм приємно це робити. Майже усвідомлено вони зізнавалися мені, що їм подобається – який він милий і маленький. І їм зовсім не хочеться, щоб він так швидко підростав. А що ж хлопчик у свої 5 років? Він не зовсім уявляв свою статеву приналежність, в нього не було ігор, властивих хлопчикам цього віку. В кабінеті він ніколи не обирав ані мечів, ані пістолетів, не зводив веж, не змагався арміями, – не було ігор, властивих едипальному періоду. І, як потім прояснилося, він ніколи не задавав питань мамі й татові про те, звідки він народився, як він з’явився на світ.

Коли в процесі роботи, граючи, дитина засувала в живіт іграшці-тваринці її малюка, я проінтерпретувала майже механічно, що в животику зростає дитинка й вона народжується. Хлопчик розповів про своє відкриття (про дітей з животика) при відвідуванні з батьками палеонтологічного музею. Батьки дуже розгубилися, вони щиро цікавилися в мене, як краще розповісти дитині про народження, звідки беруться діти. Їх невпевненість і зацікавленість не була схожою на те, як зазвичай батьки питають про це на прийомах, тому що мама дуже боялася, а що, якщо він спитає: «Я був у твоєму животику, мамо?» Тому мама часто казала, що хлопчика ще не цікавлять ці питання.

Однак, як потім виявилося, питання хлопчик задавав, але то в машині, коли мама була за кермом, то коли мама поспішала на роботу. Виходить, що батьки ігнорували питання, які задавала дитина про світобудову й його самого, що також могло гальмувати розвиток пізнавальних функцій дитини. Крім цього, проявляється потужна тривога прийомних батьків, яка визначає багато речей – як сказати дитині про її власне народження. Саме ця тривога блокує просвітницьку функцію батьків у питаннях статі й народження. Дуже часто батьки не кажуть дитині про те, що вона усиновлена, й тому є 2 причини: перша – тому що батькам здається, що дитина вважатиме себе покинутою, потворою, не потрібною, а друга – тому що їм здається, що коли вона дізнається правду, вона покине їх й шукатиме власних біологічних батьків.

З обома цими причинами важко виходити на контакт, як батькам, так і психологу, тому що з повсякденних життєвих випадків й різноманітних прикладів із практики видно, що часто це дійсно так: діти почуваються непотрібними, прийомні батьки стають чужими. Проте, чи це завжди так?

Перша причина, а саме, відчуття самими дітьми власної непотрібності, має місце й є важливим компонентом в описі психіки всиновленої дитини. Цю властивість часто описують прийомні мами, що взяли на виховання дітей у більш-менш свідомому віці, після 5 років. Під час будь-яких конфліктів, особливо в підлітковому віці, ці діти повертаються до досвіду власної непотрібності й чужорідності відносно оточення. Проте, що спокійніше реагують на це прийомні батьки, інколи обговорюючи (й переробляючи) знов і знов підняту тему, не знижуючи при цьому основних вимог до дитини, тим швидше й безболісніше дитина справляється з цим почуттям.

Другий страх – це страх батьків по те, що це вони в якийсь момент можуть перестати бути потрібними своїй дитині. Цей страх дуже сильний. Батьки мають у запасі велику кількість історій, які вони запам’ятовують із оповідей своїх знайомих і з засобів масової інформації, про те, як реагують діти на новини про те, що вони всиновлені, коли їм повідомляють про це в дорослому віці. В більшості своїй це негативні історії. Історії, що їх має в своєму арсеналі психолог, здаються, в порівнянні з батьківськими, дитячими казками. Й подібний жах, зі смертями й тюрмою, десь мирно спить у головах прийомних батьків, що не може не впливати на їх упевненість в собі як батьківської пари. Вони надають перевагу витісненню цих емоцій і страхів, вони, як героїня «Розвіяних вітром», кажуть: «Я подумаю про це завтра», – коли прийде час, я скажу йому або їй, але пізніше, коли зможе зрозуміти. І з цим вантажем вони виховують дитину. Кожного разу намагаючись забути про це знову й знову, коли вони стикаються з інформацією по телевізору або в розмовах.

В якомусь сенсі саме ця таємниця заважає дитині й батькам по-справжньому полюбити й прийняти одне одного. Дитина не може переробити досвід покинутості, який у неї є десь глибоко в несвідомому, й вибудувати відносини з новими батьками.

Що ж відбувається з дитиною, коли вона залишається без необхідного догляду? Звичайно, в цьому випадку йдеться про контакт, «обличчя матері як дзеркало», яке впливає й формує образ самої дитини. Відомі теорії розвитку на першому році життя: Кляйн, Віннікот, Малер, Шпітц, т.ін. Всі вони з різними відтінками стверджують, що для становлення психіки, для формування здорового Еґо, в дитини повинен бути постійний об’єкт, що доглядає її, який би здійснював не лише фізичний догляд, але й відображував би й контейнував емоції й переживання немовляти. Й це є запорукою успішного розвитку.

Міша був усиновлений у віці 5 місяців, його біологічна мати покинула пологовий будинок одразу після його народження. Що ж відбувалося протягом цих 5 місяців, наскільки психіка Міші змогла впоратися з об’єктами, що постійно змінювалися, наскільки вони змогли компенсувати Міші цю вроджену потребу у відображенні? Моє питання полягало в тому, наскільки тепер, у віці 5 років, його лібідо було фіксоване на його ранньому досвіді, наскільки цей досвід має вплив зараз. І звичайно, мені як дитячому психотерапевту, було цікаво відстежити в кабінеті, що відігрує ця дитина, наскільки несвідомо він у владі первинних процесів, наскільки вони час від часу затоплюють його Еґо. Як його ранній досвід відображений в кабінеті та в його житті?

Однією з важливих властивостей психіки, мені уявляється, є здатність виживати у складних умовах. Відомо, що під час війни число неврозів і психічних захворювань різко скорочується, психіка поглинена тим, щоб вижити, а пропрацювання й вираження своїх переживань вона ніби залишає на більш пізній час, на більш мирний час. Думаю, що для Міші ці 5 місяців були також важким часом. Те, що розповідають його прийомні батьки, підтверджує ці слова.

В 5 місяців прийомні батьки познайомилися з Мішею й вирішили всиновити його. Вони почали приїздити до нього, ставитися як до власної дитини, проводили з ним багато часу. Але вони не могли забрати його додому, тому що це було пов’язано з процесом збору документів. Документи було зібрано лише до 7 місяців. Іноді в них не було можливості довго знаходитися з ним, й вони були змушені залишати його на деякий час. Французькі психоаналітики Ф. Дольто, К. Ельячев, які багато працювали з немовлятами в будинках дитини, кажуть про необхідність розмовляти з дитиною про те, що відбувається навколо неї. Дітям, які опинилися в очікуванні власної долі, потрібне постійне словесне інформування про те, що з ними відбувається. Й навіть якщо нічого не відбувається, то психоаналітики їм розповідають про те, що треба ще зачекати, що поки що вони знаходяться тут, й поки що це є те місце, де про них піклуються, й що вони поряд і обов’язково розповідатимуть про те, що з дитиною буде відбуватися. Багато дивовижних історій у практиці роботи з немовлятами. Подібна бесіда й щира участь цих людей часто допомагає немовлятам набирати вагу, знову приймати їжу після відмови від їжі й розвиватися.

Що ж відбувалося з Мішею? Очевидно, він вже не міг більше чекати на те, що батьки, які ставилися до нього емоційно зовсім по-іншому, інтенсивніше й тепліше, так часто зникали. І терпець йому увірвався. Французьких психоаналітиків не було поряд, й нікому було обернути в словесну форму те, що з ним відбувалося, й він важко захворів на пневмонію, у зв’язку з чим його госпіталізували до лікарні. Вже його прийомні батьки чергували біля його лікарняного ліжка. До його виписки всі документи були готові, й він потрапив додому, де його оточили теплом і піклуванням, що й продовжується дотепер.

Але що може відбуватися з дитиною, коли на першому році життя вона стикається з емоційною деривацією? Відповідь на це питання мені почасти відкрив випадок іншого хлопчика – Толі.

Історія Толі менш благополучна, ніж у Міші. Його мама, що здійснювала достатній догляд за ним, померла, коли йому було 3 місяці. Після цього його віддали під опіку бабусі, хворої на алкоголізм. Вона заходила до нього в кімнату лише іноді, годувала його тоді, коли виходила з запою. Також у нього була троюрідна тітка, яка забігала до нього, щойно мала можливість, і тоді, коли її пускала бабуся. Саме їй через 1.5 роки вдалося всиновити дитину. До цього часу хлопчик був зовсім один у кімнаті, він годинами проводив час біля вікна, його світом стали машини за вікном і дерева, що гойдалися, також його тітка стикнулася з тим, що він часто пересував меблі, й вона дивувалася – як міг 11-12-місячний малюк переставляти шафи, між якими він часто застрягав і плакав. Але до нього ніхто не підходив. Десь із 6 місяців у нього з’явилася кішка, вона жила з ним у кімнаті. Тітка знаходила їх разом, тісно притиснуті одне до одного вони засинали в тому місці, звідки хлопчик не міг вибратися.

К. Ельячев називає таких дітей «дітьми з шафи». Коли емоційна депривація надто сильна, відбувається формування ілюзії. Предмети, що оточують, стають живими, дитина не розуміє різниці між собою й предметами навколо неї. Це явище також можна спостерігати в дітей, хворих на шизофренію: немає символічного простору, дитина відчуває неживі предмети як частину себе. В грі це може проявлятися так: коли ляльку вдавано годують, дитина відчуває жах, в цей момент їй здається, що це її насильно змушують їсти, й вона цьому противиться. Але у світі Толі також була кішка. На момент приходу до терапії Толі вже було 3 роки й 7 місяців. В кабінеті він знову й знову відігрував свій травматичний період, який у повсякденному житті він витісняв.

Якщо він брав пісок або воду, він гурчав як кицька, якщо він бачив кульку, що застрягла в щілині, він тривожився, оглядався по кабінету й питав: «Де кішка?» Я спочатку намагалася запропонувати йому символічне заміщення – різноманітні варіанти кішок-іграшок. Але йому була потрібна його кішка. Було цікавим те, що ніколи з мамою або в садку він не видавав цих котячих звуків, які неможливо передати, так, буцімто це було саме гурчання кішки, а не спроба копіювати цей звук. Його прийомна мама розповідала, що кішка також навчала його взаємодіяти зі світом, коли він підріс, вона навчила його відкривати лапою двері з-під щілини знизу, й він зміг виходити зі своєї кімнати. В цьому випадку ми бачимо, що кішка була постійним замісним об’єктом. Імовірно, вона зіграла свою важливу роль у виживанні психіки цієї дитини.

Що ж відбувається з хлопчиком зараз, коли йому 3 роки й 7 місяців? Він добре говорить, він опанував усі навички самообслуговування, він відвідує дитсадок й досить добре спілкується. Його прийомна мама дуже багато для нього зробила. Після того, як вона забрала його до себе, вона не переставала знайомити його зі світом, речами, навколишньою природою, вона вчила його грати й спілкуватися. Проте, ще й досі він не вміє назвати себе «Я», він не розуміє своєї статі, статево-рольових відмінностей, він не може зрозуміти часових характеристик. Іноді для нього минуле має сенс теперішнього. Також часто його батьки стикаються зі страхами з минулого, що захоплюють його, він бачить свою бабусю й тікає від неї.

В кабінеті він активно грає, знайомиться з простором, але, незважаючи на його вік, ігри мають скоріше маніпулятивний характер: він бере іграшку й вступає в контакт із нею, трохи повозить, покрутить, бере наступну. Іноді, очевидно, його емоційно зачіпають якісь іграшки, й він спілкується з ними: «Коляска, коляску треба погодувати», – й кладе до неї продукти. «Гуляти, треба погуляти». Іноді він напряму програє свій життєвий досвід: бере будиночок, просить у мене мотузку й вимагає закрити двері мотузками, замикає туди іграшки, їм неможна «вийти», й починає тривожитися, коли двері відкриті. Або бере фігурки дорослих людей і каже: «Бабуся хороша, вона не з’їсть».

Моя задача з цією дитиною – перетворити його досвід на слова: я називаю почуття й дії його героїв. Толя програє в кабінеті дуже багато архаїчних уявлень: ідею поглинання (бабуся може фізично з’їсти), ідею оживлення предметів й ідентифікацію з кішкою. Його світ поки досимволічний, насичений страхами й примітивною агресією. Він майже напряму розповідає про переживання дитини в перші роки життя. Такого прямого програвання не зустрінеш у практиці дітей, що функціонують невротично, з захисними механізмами більш високого рівня.

В дітей із більш зрілими механізмами захисту ігри більш символічні. Свої переживання вони виражають метафорично. Тому з ними більш складні інтерпретації, тому що одна й та сама гра дитини може мати цілком різні сенси в залежності від контексту й часового періоду.

З випадку Міші можна намагатися побачити, як ті ж самі процеси програє невротична дитина. Лібідо Міші, як і в Толі, фіксоване на ранній оральній стадії, проте його психіка розвивалася більш успішно, здатність до символізації в нього розвинена досить добре. Свої ранні страхи поглинання й покинутості він програвав протягом кількох перших місяців терапії. Динозаври й крокодили поглинали одне одного, неможливо було врятуватися або сховатися. Особливо страждали маленькі дитинчата, на яких постійно нападали. Одним із способів захисту від нападів було те, що малюки закопувалися в пісок. «Їх ніхто не бачить», – казав мені Міша.

Бувало, що після того, як він закопував чергове дитинча, він забував, де воно, й тоді запрошував мене на пошуки. У своїй грі він обирав деякі іграшки, з якими ідентифікувався на першому етапі терапії. Це були п’ять маленьких крокодильчиків, вони були дуже дрібні. Зазвичай його сесія починалася з того, що він шукав цих малюків серед інших іграшок, а коли йшов, він зі сльозами просив мене забрати їх із собою: «Ну дай мені, будь ласка, ну хоча б одного, ну що тобі жаль, чи що, ну будь ласка,» – просила мене дитина-янгол з дуже нещасним виглядом. Я зазвичай дуже твердо кажу про те, що іграшки брати неможна, й намагаюся проговорити й зрозуміти почуття дитини.

Зазвичай, діти можуть упоратися з фрустрацією, але в цьому випадку я стикнулася з дивним відчуттям, з тим, що цей хлопчик не готовий до відмови, для нього моя відмова означала значно більше, ніж просте виконання правила. Я пригадала його відносини з вихователькою: коли вона поставилася до нього прохолодно, він тривожився й не міг знайти свого місця серед інших дітей, його діяльність руйнувалася. Й у мене було відчуття від цього хлопчика, що йому життєво необхідне почуття обраності, щоб отримати від дорослого дещо, чого дуже хочеться, й та сила, з якою він це робив, передалася й мені.

Я опинилася перед вибором – або дотримуватися в точності встановленого правила, й тоді дитина буде змушена впоратися з фрустрацією, до якої вона ще не готова, або зробити для нього виключення, й тоді піддати сумніву його здатність до зростання й змін його звичних патернів поведінки, інфантилізувати його. Крім цього, Міші було складно залишати кабінет після закінчення сесії, й він протягом багатьох місяців намагався відтягнути цей час, щоб залишитися довше. Все це свідчить пр. те, що дитина знову й знову розповідала мені про свій досвід покинутості, про те, що досвід сепарації для нього зовсім не простий. Але все ж таки іграшки не можна виносити з кабінету. Я розповідала, що вони всі чекатимуть на нього наступного разу, й жоден крокодильчик не загубиться, я збережу їх.

Проте, мої звичні фрази під час прощання, які допомагають дитині піти з кабінету й знімають у неї тривогу прощання, не діяли. З цим хлопчиком я сама починала не вірити собі й думати, а раптом хтось із інших дітей зламає або вкраде маленького крокодильчика. Переживання кінця сесії були дуже інтенсивними. Захищаючись від цих почуттів, я вигадала запропонувати йому цукерки, які він може взяти з собою. (Зазвичай цукерки лежать в кабінеті на не дуже видному місці, й діти час від часу їх беруть). Для мене було показовим, коли, через півроку терапії, час від часу він почав «забувати» взяти цукерки, та й я пару разів не поповнила запас, хоча на початку його терапії я піклувалася про це постійно. Він легко пережив їхню відсутність на користь того, що наступного разу вони з’являться.

На початку нашої роботи батьки не казали Міші, що він усиновлений. Спершу ця таємниця строго зберігалася в сім’ї, що, звичайно ж, не могло не відображатися на терапії. Цікава найперша сесія з Мішею. Під час нашого знайомства на первинній консультації з батьками я пояснюю дитині про свою роль і з-поміж іншого кажу, що вона може розповідати мені про свої складнощі, про те, що її хвилює, про те, що я вмію зберігати таємниці. Й на першій сесії Міша розповів мені про те, що його непокоїть. Він узяв маленьке китеня й великого дельфіна, поклав їх поряд і спитав мене: «А коли китеня виросте, в нього будуть такі ж плавнички, як у нього?» Дорослого ссавця він постійно плутав, то називаючи його китом, а то дельфіном. Для мене це питання означало «чи буду я таким самим, як і мої батьки, чи буду я схожим на них, чи я такий, як вони, чи можу я бути схожим на них?» Більше він не повертався до цих персонажів протягом сесій до тих пір, поки йому не сказали правду про його народження й усиновлення.

«Часто батьки вважають, що якщо якась інформація не присутня явно, то її немає в психологічному просторі взагалі. Діти вміють зчитувати інформацію глибше й ширше, мають великі здібності зненацька відчувати свій минулий досвід. Дитина має неявне знання про свій досвід. Реального змісту інформації вона свідомо не знає, але відчуває наявність переживання. Й часто ці переживання дуже інтенсивні, й дитина не може знайти для них ніякого словесного або символічного виходу. Не відбувається розрядки напруження. Тому зберігання таємниці може принести значно більшу шкоду, ніж якби вона дізналася правду. За підтримки батьків, близьких, психотерапевта дитина може впоратися зі своїми переживаннями про свій досвід, замовчуючи ж його ми піддаємо її небезпеці формування патологічних психічних механізмів» (Васильєва Н.Л.).

Про це ж каже й Юнг: «Лише уявивши собі, що дитина з несвідомого стану поступово розвивається в свідоме, ми зможемо зрозуміти той факт, що більшість впливів оточення, принаймні найбільш елементарні й найглибші з них, є по суті несвідомі впливи. Перші життєві враження – найсильніші й загрожують найбільшими наслідками, навіть будучи несвідомими, а, можливо, й саме тому, що вони ніколи не були усвідомлені й тому не піддавалися будь-яким змінам. Адже ми здатні виправляти будь-що лише у свідомості. Те, що несвідоме, залишається незмінним. Тому, бажаючи досягти якихось змін у дитині, ми мусимо підняти ці несвідомі змісти до рівня свідомості, щоб на них можна було вплинути й спробувати щось виправити»,

Отже, вплив несвідомих змістів й первинного досвіду беззаперечний. Як же це відбувається?

Щоб спробувати описати процес, який відбувається в психіці, в якої немає доступу до «несвідомої правди всиновлення», я, як це прийнято в аналітичній психології, хотіла б звернутися до міфу. Всім відомий міф про Едіпа як про царя, який убив свого батька й одружився на своїй матері. Мені б хотілося розглянути історію Едіпа з дещо незвичної позиції: адже Едіп є ніким іншим, як всиновленою дитиною. Міф починається з того, що в царстві Едіпа пошесть, люди гинуть, жінки не виношують дітей.

Якщо розглянути міф із точки зору внутрішніх змістів Едипа, тоді царство Едіпа, підлеглий його владі народ – це його внутрішній світ, а весь світ – це конфліктне протистояння його частин, одні з яких (пророки, пастухи, охоронці) хотіли б інтеґрації у свідомості й досить агресивно ведуть психіку Едіпа до їх усвідомлення, інші ж виступають як такі, що захищають психіку, персонажі, що заперечують і ховаються. Метафорично можна було б розглянути епідемію пошесті в Фівах, де Едіп – правитель, як втрату творчого начала особистості, деяких її частин, пов’язаних із корінням, з щоденними потребами самого Едіпа, які не можуть існувати, вони гинуть, вмирають.

Й ці страждання цілком витіснені зі свідомості, Едіп каже своїм підданим, що вб’є й вижене того, хто винний у стражданнях й свариться з пророком, який вказує на самого Едіпа як винуватця всіх нещасть. Епізод, коли Едіп проклинає себе, також є показовим. Він свідчить про витіснення несвідомих змістів або ж свідчить про тенденції самопокарання за недостатню інтеґрованість свого досвіду. В кінці, після довгих пошуків правди, Едіп дізнається про свою історію: його батько після страшного пророцтва вирішує позбутися власної дитини й віддає її пастухові, але той не зміг вбити дитину й передає її в сусіднє царство. Там його виховують правителі. Під час учти на честь свого повноліття Едіп чує від одного з гостей напідпитку про те, що він не є справжнім сином своїх батьків. Він, намагаючись дізнатися правду, знаходить пророцтво своєї долі про те, що він вб’є свого батька й одружиться на своїй матері. Намагаючись уникнути цієї долі, він віддаляється від батьків, не знаючи, що вони прийомні. В мандрах він вбиває Лая – свого біологічного батька, не здогадуючись про те, хто це, й займає місце правителя Фів. Він одружується з Йокастою – своєю матір’ю, й народжує дітей із нею.

Отже, міф починається з того, як потужні сили несвідомого вимагають виходу змістів назовні (пошесть). Весь міф – це пошук цих змістів. Що ж знаходить Едіп? Через незнання Едіпом свого справжнього коріння його життя стало гріховним, й він проклинає себе за це. Несвідомі змісти увірвалися в свідомість, і психіка його не витримала (Йокаста повісилася, Едіп засліпив себе).

То що ж краще, не знати правди, й тоді частина твоєї психіки вмирає, або ж знати її, й тоді все твоє існування стає неможливим?

В якомусь сенсі я, як психотерапевт усиновлених дітей, зіткнулася з цією дилемою в своїй практиці. Які будуть наслідки знання про усиновлення для батьків та дітей. Чи зможуть ті й інші витримати правду? Як і в міфі, в житті кожної дитини є дуже важлива складова – доля. Так, у міфі роль Едіпа була напророченою. Тож яка роль психотерапевта? Ледве відмовившись від ролі містичної співучасті, я звернулася до статті Юнга «Про основи виховання». Юнг каже, що: «… бажаючи досягти якихось змін у дитині, ми повинні підняти ці несвідомі змісти до рівня свідомості, щоб можна було вплинути на них і спробувати щось змінити.

В цій операції зовсім немає необхідності в тих випадках, коли в результаті ретельного вивчення домашніх обставин і психологічної біографії ми отримали до рук засіб дійсного впливу на індивіда. Якщо ж, як уже сказано, трапляється так, що цього недостатньо, це означає, що дослідження психіки має йти ще глибше. Однак тут ми вже маємо справу з нібито особливим видом хірургічного втручання, яке без достатньої технічної підготовки легко може призвести до вкрай поганих наслідків. Переважна більшість випадків божевілля (якщо вони за своєю природою не є безпосередньо органічними) мають у своїй основі розпад свідомості, викликаний нестримним втручанням несвідомих змістів. Тому слід точно знати, де можна піти на таке втручання без ризику завдати шкоди здоров’ю пацієнта».

Отже, різке впровадження Правди в свідомість може виявитися згубним й викликати психоз. Але в нас є величезна кількість творів французьких психоаналітиків, які розповідають на прикладах про цілющий вплив чесної розповіді дитині про її походження. Для себе я знаходжу відповідь у тому, що, можливо, вони відчували той самий відповідний момент, якщо ми говоримо про пацієнтів, які вже підросли, і звичайно вони не наносили шкоди зовсім маленьким пацієнтам, у яких ще недостатньо сформовані механізми витіснення болючого досвіду. Повернімося до моїх маленьких пацієнтів. Для Толі – «хлопчика з кішкою» не була б згубною розповідь про правду, практично на перших сеансах, тому що він був у контакті з власним досвідом, постійно повертався до нього. Проте, вона була б згубною для його мами, яка не була готова розповісти йому, хоча й говорила при ньому «вбік» про його життя. Вона заперечувала саму можливість впровадження цієї інформації до їх сім’ї, й Толя «робив вигляд», що нічого не знає.

Стосовно ж Міші, тут справи значно складніші, й мені здалося, що це той самий випадок, про який писав Юнг. Після 7 місяців роботи прийомні батьки сказали дитині про факт усиновлення, й що ж я побачила на наступній за цим сесії: хлопчик знову взяв китеня й дельфіна й знову спитав мене: «Вони схожі?» Я було спробувала розгорнуто розповісти про китів та дельфінів й перейти безпосередньо до його відчуття схожості з кимось, як він, відклавши іграшки вбік, авторитетно заявив: «Вони схожі,» – й ясно дав зрозуміти, що ніякі заперечення не приймуться.

Незважаючи на те, що був досить тривалий етап попередньої роботи, Міша не був готовий говорити про цей факт й повністю вивести його до свідомості. Спочатку мені взагалі здалося, що він пропустив інформацію повз вуха, про це ж казали й його батьки. Він зовсім ніяк не реагував на те, що йому розповіли, хоча прийомні батьки навіть провезли його повз пологовий будинок, де він народився. Проте, його гра після цієї сесії дуже змінилася, він почав використовувати мене як об’єкт. Раніше він грався лише з іграшками.

Бувало, що я відчувала себе предметом меблів, тому що він майже не звертався до мене під час своїх ігор, тепер же він лякав мене, змушував боротися й тікати від нього, йому стали потрібні мої емоції, він почав вступати у взаємодію зі мною. Ніби разом із правдою про його народження в ньому відкрилася здатність більш емоційно контактувати з людьми. Мені здається, цей факт дуже важливий для здатності психіки розвиватися. Коли він витіснений, матеріал блокує здатність дитини в повній мірі спиратися на людину, яка знаходиться поряд, вступати з нею не в часткову, а в справжню взаємодію. Приховуючи правду, прийомні батьки з одного боку бережуть почуття дитини, а з іншого боку змушують її відчувати світ через неперероблений досвід покинутості, досвід, який не був названим, поясненим й обробленим психікою, досвід, який час від часу потребує інтеґрації до свідомості й часто призводить до дезадаптивних наслідків.

У цій статті мені хотілося показати, наскільки є важливою й складною для дитини розмова про власне народження, а також розкрити вплив забутого досвіду першого року життя у всиновлених дітей і трохи доторкнутися до розмови про правду народження, до розмови, яка все ще містить багато питань.

Література:
1. Софокл «Цар Едіп»
2. Віннікот «Обличчя матері як дзеркало»
3. Н.Л. Васильєва «Дитячий психоаналіз»
4. К. Ельячев «Потаємний біль. Щоденник психоаналітика»
5. К. Дольто «Несвідомий образ тіла»
6. Юнг К. Г «Про виховання»