Символічний вимір терапії травми

Опубліковано: Symbolic Life, Spring Journal 2009, Spring vol.82, p.31-52

Урсула Вірц

Істина не дається в світ цей у чистому виді, але в символах і образах.

Євангеліє від Пилипа 67: 9-12

У цій статті розглядається концепція «символічної установки» Юнга, поняття, яке він визначає як: «певний погляд на світ, який надає смисл подіям… і приписує цьому смислу більшу цінність, ніж якби це були голі факти».ⁱ Я хотіла б дослідити глибші імплікації того, як можна застосовувати символічне в роботі з людьми, які пережили травму.

Символічні повідомлення та міф відкривають ворота несвідомого психічного, створюють реальність і забезпечують відчуття контексту та мети. У листі до Фройда, написаному в 1909 р., Юнг висловлює своє розуміння того, що без міфології неможливо розгадати «основні таємниці неврозів і психозу».ⁱⁱ Мова символів і міфу як «первинна мова психічного»ⁱⁱⁱ особливо необхідна при роботі з травматизованими людьми. Притаманно фрагментарний характер їхніх травматичних переживань, їхня переривчастість і нераціональна та нелінійна природа запрошують нашу свідомість вийти за межі фактичного та вимагають символічного, уявного підходу до цього сходження до Аїду з його примітивними та хтонічними силами.

Для Юнга визнання сили символічної точки зору веде до «життя символічним життям», установки, яку він вважає необхідною для формування смислу й орієнтації. Юнг був глибоко переконаний, що лише символічне життя може задовольнити потреби душі. Він твердо вірив у силу уяви, що створює смисли: «Образ і смисл тотожні: й у міру того, як перший набуває форми, стає зрозумілим і другий»^iv.

Я хочу докладніше зупинитися на актуальності символів, міфів і метафор для терапії травми. Оскільки внутрішній світ травматизованої людини страждає від фрагментації та руйнування, уява та фантазія є надзвичайно важливими для зцілення такого розколу та створення власного міфу з метою інтеграції травматичного досвіду. Калшед зазначав, що і Фройд, і Юнг стикалися з труднощами, працюючи з ««міфопоетичними» фантазійними образами, які психіка викидала в продовження травми»^v.

При охопленні архетиповою силою травми, пораненні розбиттям смислу та цінностей необхідна символічна рамка, щоб озвучити те, що неможливо виразити в раціональному дискурсі. Людям, які пережили травму, необхідно активно задіювати уяву та фантазію, щоб подолати фіксацію нав’язливих, повторюваних, незгладимих образів і переслідуючих тілесних відчуттів. Травматичні спогади, як описує Джудіт Герман^vi, часто характеризуються відсутністю словесного наративу та контексту, натомість вони закодовані в потоці відчуттів та образів. Травматичні сновидіння, як-от нічні кошмари, мають фрагментарний характер без образної розробки. Робота з символічним, залучення до фантазій і використання метафори як матриці та мосту сприяють опрацюванню афектів та емоцій і дозволяють клієнтам відновити свою пошкоджену спроможність символізувати. Метафори дозволяють говорити про травматичний досвід, який неможливо описати буквально. Творча метафорична конструкція спонукає до символізації психічного матеріалу; метафори мають інтегративну якість, надають форму когнітивним процесам і представляють можливі рішення непереносимих конфліктів завдяки новій рамці. Ця властивість метафори сприяти переведенню афекту в мову робить її використання в терапії травм незамінним.

Використання метафори та символічної точки зору при розробці психоаналітичної теорії й аналітичного мислення має довгу історію^vii. Фройд добре відомий своїм майстерним використанням метафор; фактично він вважав, що говорити про психічне можна лише за допомогою метафор. Психіка говорить образами, й саме через метафори та символи ми з’єднуємося з душею. Ми також зустрічаємо тему зв’язку суб’єкта з символічним як центральну тему сучасного психоаналізу, зокрема лаканівського. Для Лакана психоаналітики по суті є «практиками символічної функції»^viii. Його концепція «символічного» й уявного порядку, який структурує людське існування, дуже вплинула на сучасну психоаналітичну евристику. Сучасні та постмодерні теорії уяви (Гайдеґґер, Рікер, Крістєва) показують, наскільки прозорливим був внесок Юнга до нашого розуміння ролі уяви, хоч цей його внесок повністю ігнорується. У межах сучасної психоаналітичної евристики Лахауер наголошує на інтегративній функції метафори й образів для фокальної терапії та стверджує в своїй статті: «Ви повинні створити картинку»^ix, натякаючи на біблійну заповідь, що забороняє зображення Бога. Він посилається на сучасні дослідження мозку, де мозок вважається органом, що генерує образи, а життя – процесом генерування образів. Цю первинність образу можна знайти вже в Геґеля, а повертаючись ще далі, до Євангелія від Івана, ми могли б перекласти «На початку було слово» як те, що мова є актом символізації, «спочатку був символ».

Наші процеси мислення структуровані метафорами, що лежать в їхній основі; мислення і символ походять із тілесного досвіду. Юнг стверджує: «Таким чином символ є живим тілом, corpus et anima» ^x. Травматичні переживання порушують зв’язок між тілом і розумом, духом й інстинктами, в результаті чого функція створення символічного сенсу серйозно порушується, люди втрачають відчуття жвавості, грайливості й уяви.

Оскільки в юнгіанському розумінні трансформація психіки відбувається через притаманну їй несвідому й автономну символічну силу, аналітична задача в роботі з випадками травми полягає в сприянні тому, щоб нарощувати здатність символізувати травму та її різноманітні смисли. Нам потрібно відновити зв’язок із цією тілесною основою смислу й уяви, яка відіграє таку важливу роль в аналітичному просторі уяви між аналітиком і клієнтом. Ґустав Бовензіпен описує, як символічну установку та формування символів можна використовувати в рамці перенесення-контрперенесення для розвитку символічного простору; для нього «аналіз у своїй сукупності є символічним простором par excellence»^xi.

Юнг назвав психологічну функцію формування символів трансцендентною функцією – це природний, цілеспрямований і перспективний процес, який виникає з напруги протилежностей і проявляється як енергія в наших снах і видіннях^xii. Ця реляційна динаміка інтеграції є процесом формування смислу на шляху індивідуації, процесом, який також можна перекласти термінами теорії прив’язаності, як «оцінка», постійна оцінка світу, що необхідна для виживання й, отже, особливо актуальна для тих, хто пережив травму. Психіка залучена до постійного процесу інтерпретації та реінтерпретації неявних і явних патернів символів та образів. Джин Нокс^xiii показує, як значуще переживання залежить від трансцендентної функції, процесу, що порівнює й інтегрує внутрішні об’єкти та «я», експліцитне й імпліцитне знання, ліву та праву частини мозку, пізнання й емоції.

Концептуалізація «трансцендентної функції», що проявляється як протистояння об’єднаних протилежностей, забезпечує цілющий патерн, що пропонує контейнування та порядок у хаотичному та заплутаному несвідомому психічному стані.

Незважаючи на те, що створення символів вважається природною діяльністю, ми бачимо, що здатність символізувати в людей, які перенесли травму, часто сильно страждає. Здається, ніби травма підриває трансцендентну функцію, хоча це поняття символу та функціонування трансцендентної функції Юнг сформував, сам перебуваючи в стані крайньої кризи^xiv.

Інтегруюча сила Символів

Слово «символ» походить від грецького «symbolon», що означає підтвердження особи^xv. У Давній Греції двоє друзів, які розлучалися один з одним, проводили ритуал: вони розбивали глиняну плитку на дві частини, по одній для кожного. Кожен, хто пізніше міг показати відсутню половинку, будь то сам друг або член його сім’ї, мав право бути прийнятим як друг. Ця глиняна плитка була наочним доказом душевного зв’язку між друзями. Етимологічне підґрунтя вказує на дуже важливу властивість символів: символ об’єднує, він створює зв’язок, а це породжує дуальність. Символ завжди реляційний, а символізація є актом перекладу, що сприяє створенню нових зв’язків. Грецьке дієслово «sym-ballein» означає з’єднувати, об’єднувати. Це те, що об’єднує дві половини, з’єднує протилежні сили та навіть пропонує щось більше, що неможливо назвати чи осягнути, адже воно простягається за межі мови. Юнг наголошує на такій функції символу, як примирення, на його посередницькій силі, яка об’єднує людей один з одним і з тим, що поза.

Символічне пропонує цілісний підхід до духовних проблем наших пацієнтів, тому що символ «вказує поза собою на смисл, який тьмяно віщується»^xvi. Символи розкривають дуалізм усього сущого, водночас вони також знову з’єднують один з одним полюси, будують мости між свідомим і несвідомим. Вони кидають виклик кордонам, перекидають мости між протилежностями та примирюють їх, водночас проявляючи та приховуючи, організовуючи хаотичний досвід у значущі структури та своєрідний порядок.

Здатність символів забезпечувати внутрішню орієнтацію виявилася особливо цінною в психотерапії людей, що були шоковані та розбиті травматичними подіями. Великий дистрес – це завжди досвід розділення, тоді як символічний вимір об’єднує. Ось чому він зцілює.

Ця функція символу вкрай необхідна в травматерапії, де ми маємо створити безпечний символічний простір, у якому можна розкрити глибину травматичного досвіду та символізувати безіменний жах порожнечі та безодні, архетипічний досвід покинутості та зради. Ця здатність символів зв’язувати та з’єднувати дисоційовані фрагменти допомагає нам долати дисоціацію, спричинену травматичним розщепленням.

Символи «вагітні смислом». Вони належать нашій оригінальній, архаїчній, людській мові. Психоаналітик Еріх Фромм заявляв: «Символічна мова – це єдина іноземна мова, яку кожен із нас має вивчити»^xvii. Символи прокладають місток між видимим і невидимим і вказують шлях до прихованої реальності, яку ми сприймаємо як значущу. З’являючись із родючого ґрунту несвідомого, вони приводять нас у контакт із глибшим шаром буття, з основним джерелом нашої колективної базової основи. Символи пов’язують зовнішні об’єкти та події з внутрішньою психічною реальністю, й вони осягають більше, ніж може зрозуміти холодний розум, – це мудрість, яку уже доносив нам Шекспір. Як вказівники, вони представляють ширшу систему відліку, з’єднуючи нас із найдавнішими шарами людського розуму та виступаючи посередниками між раціональним та ірраціональним. Едвард С. Вітмонт в «Алхімії зцілення»^xviii зараховує символи до «найпотужніших передавачів енергії, здатних рухати гори». Як трансформатори лібідо та прояви архетипічної активності з потужною здатністю звільняти та трансформувати, вони посилюють наше усвідомлення.

Символи як послання цілісності виникають із творчого потенціалу психічного та допомагають нам вийти за межі нашого стану ізоляції та відчуження. Сила символів пов’язана з цим духовним прагненням цілісності. Робота з символами та створення міфів є потужним інструментом для досягнення психологічної інтеграції, повернення фрагментованих частин «я» «додому» та допомоги в досягненні більшого відчуття безперервності життя^xix.

Ми створюємо символи, щоб відтворювати себе, бачити сенс та осмислювати заплутану множинність світу. Символи вказують на щось нове. Вони мають проспективно-цілеспрямовану функцію, рухаючи нас вперед і роблячи нас проникливими для іншого, кінцевого, нумінозного, що ми не в змозі осягнути своєю обмеженою свідомістю. Я погоджуюся з Джорджем Б. Гоґенсоном, коли він пише: «процес змін в аналізі завжди орієнтований на трансцендентну природу символічного»^xx.

Послання символів, картин і снів завжди на крок попереду нас. Вони кристалізують фокус нашого майбутнього психічного розвитку в образі чи метафорі. Коли ми стоїмо в глухому куті, застиглі й скам’янілі, коли не можемо рухатися ні вперед, ні назад, несподівана поява символу може нас врятувати, знову запустивши психічний процес.

У тих самих точках, де фізичні та психічні основи нашого існування були найбільше пошкоджені та де в нашому психічному ландшафті домінує відчуття відрізаності від решти світу, символи можуть з’являтися з особливою гостротою, щоб пролити світло, ніби крізь тріщину до цього панівного запустіння. Коли трапляється травма та ґрунт іде з-під наших ніг, ми втрачаємо зв’язок із власним центром і потрапляємо до зміненого стану свідомості, що прискорює символічний пошук із глибоким духовним підґрунтям.

Символ шляху-лабіринту

Лабіринт – стародавній образ порядку, що поєднує в собі образи кола та спіралі звивистої доріжки. Це дуже схоже на нелінійну спіральну динаміку, з якою ми стикаємося в роботі з постраждалими від травм. Це символ напруги та динамічного руху, метафора, що вказує на складну, заплутану ситуацію. Подібно до аналізу, ця подорож постійно наближається до бажаного центру, але потім ми знову віддаляємося від того місця, куди хотіли б іти. Для мене символ лабіринту представляє модель потоку психічної енергії й аналітичної роботи. Це центрований нелінійний процес, де постійно ховається страх безвихідної ситуації, тупику, а також страх бути захопленим чимось більшим, ніж его, чимось неконтрольованим. Але також тут є надія на розширення можливостей після відновлення зв’язку з енергетичним центром, внутрішньою святинею. Я вважаю лабіринт символом шляху душі до трансформації. Процес індивідуації травматизованої людини нагадує звивисту спіральну подорож, яку описав Юнг: «Шлях до мети спочатку здається хаотичним і невизначеним, і лише поступово з’являються ознаки того, що він кудись веде. Цей шлях не є прямим, він видається ходінням по колу. Глибше вивчення вказує на то, що це спіраль»^xxi.

Архетипове підґрунтя травми

Травма сягає архетипового рівня свідомості, де символічний вимір і підходи на основі уяви стають центральними для процесу зцілення. Травматичний досвід активує архаїчні рівні нашої психіки та констелює архетиповий ландшафт, сильно заряджений афектом.

Травма – це існування in extremis, це «руйнівник смислу», але й потенційно каталізатор нової орієнтації в житті. Я розглядаю таке руйнування в контексті розвитку життя, так само як уявляю собі індивідуацію як послідовність смертей і оновлення, коли розпад і руйнування стають можливостями нового творіння.

Травма концептуалізується багатогранно. Травматичні життєві події не можуть бути асимільовані внутрішніми схемами жертви стосовно сприйняття себе та світу (Горовіц)^xxii; вони руйнують фундаментальні уявлення жертви про безпеку світу, позитивну цінність свого «я» (Янофф-Булман)^xxiii та викликають порушення афективності. Крістал вважав, що травма викликає регрес до афекту, збіднення та дефіцит здатності до символічної репрезентації та формування фантазії^xxiv. Віннікотт вказує на необхідність хорошого «середовища холдингу»^xxv для того, щоб справлятися з тривогою дезінтеграції, спричиненою травматичними подіями, а Когут^xxvi посилається на розпад когерентного «я». Калшед^xxvii показує, як травма розриває перехідні процеси людських стосунків, які утворюють смисл.

Досвід архетипового страждання надихає на використання релігійної та міфологічної мови, щоб доносити невимовне. Ми покладаємося на міф, щоб описати те, що по суті не піддається описанню. Ми називаємо травму переживанням «пекла», «Бога у вигнанні», жахливої зустрічі з темною стороною Бога, з «Deus Absconditus», який відкриває «небеса, як безодню» (Целан) і спричиняє архетиповий досвід вигнання та покинутості. Ми символізуємо травму як «безодню, що зяє», «чорну діру» (ван дер Колк, Фарлейн) і «порожнечу» (Крістал), досвід «анти-творіння» (Прімо-Леві), переривання «нитки життя» (Аспер), формування «розриву «я»» та розлому психіки. Жертви травм страждають через порушення людських стосунків, через «розірваний зв’язок», як називав це відчуття відчуження Роберт Джей Ліфтон^xxviii, стан «перебування поза культурою». Він вважав, що травма порушує здатність формувати образи та символічні форми, які забезпечують відчуття безперервності, він заявляє про необхідність трансформації та відродження цих символів у пошуку нового смислу.

Цей архетиповий вимір травми має характер «нумінозного» (Р. Отто), заворожуючу силу руйнувати, а також здатність і силу давати життя й оновлювати. Коли наш світогляд розпадається, й руйнується весь наш спосіб буття, двері в’язниці его можуть розчахнутися. Це архетипове граничне переживання чорної діри, що не піддається опису, може відкритися цілісним вимірам, трансформації свідомості й індивідуації. Коли трапляється травма, наше сприйняття себе та світу радикально реорганізується. Значення слова «катастрофа» в давньогрецькій мові – це переломний момент, і саме в цей переломний момент може виникнути енантіодромія (Геракліт). У теорії динамічних систем фазові переходи відбуваються, коли підвищується рівень «символічної щільності», – це концепція, яку розробив юнгіанський аналітик Джордж Гоґенсон^xxix. Дослідження травми називають трансформаційну силу травми «посттравматичним зростанням», це нова парадигма, яка описує процес змін у сферах самосприйняття, міжособистісних стосунків і філософії життя та духовності. Поранення та страждання в травматичних станах можуть бути воротами для нумінозного, що часто переживається як «темна ніч душі», закликаючи до трансформації та зростання та, можливо, це веде до «темного світла душі»^xxx. Травматичний досвід нашої власної нікчемності та несуттєвості его є одним із таких нумінозних переживань.

Архетипові аспекти травматичного досвіду пов’язані з трансперсональним виміром, коли на карту поставлено питання смислу та потреби прийняти парадокси людського життя. Символічна установка є найважливішою для травматизованих осіб, оскільки вона відновлює зв’язок людини з чимось поза нею; вона повертає розірваний зв’язок і сприяє зміні установки, метаної.

Робота зі сферою уявного

Травмотерапія має справу з лімінальними станами, де панує Гермес. Це створює дуже специфічне інтерактивне енергетичне поле^xxxi, де стимулюється соматичне несвідоме аналітика. Я застосовую метод роботи з уявою, використовуючи метафоричні образи та спираючись на установку інтуїтивної сприйнятливості. Це створює простір, вільний від оціночних суджень і відкритий появі можливостей. Це сприяє зростанню та руху до змін. Я намагаюся втілити сприйнятливий стан усвідомлення, здатність чекати та налаштовуватися на «архетипні частоти», щоб краще зрозуміти те інтерактивне поле, в якому ми рухаємося. Мюррей Стайн заявляє: «Інтерактивне поле знаходиться між полем колективного несвідомого та сферою суб’єктивності, водночас охоплюючи їх обидва»^xxxii.

Цілющу якість цього інтерактивного поля описав Юнг. Дотримуючись своїх передчуттів і прислухаючись до чогось у собі, він був досить невпевнений щодо раціональних втручань, але потім він також прийшов до ірраціональної, інстинктивної реакції, яка була цілющою, як то співати колискову голосом матері дівчинці, що страждає від безсоння. Таємнича цілюща сила образів, слів і пісень дозволяє несвідомому прорватися та спонукати людину змінити свідому установку.

Щоб налаштуватися на мовчання та мову тіла моїх травматизованих пацієнтів, мені потрібно дозволити собі увійти в стан аналітичного ревері та метафори, такого стану сновидіння, на який вказував Біон своїм поняттям «Ревері»^xxxiii. Коли я уважно прислухаюся до свого власного переживання резонансу, я можу використовувати внутрішні образи та метафори, які виникають у мене зі спільної сфери уяви, щоб відобразити та впорядкувати досвід пацієнта, переформатувати історію та перетворити часто хаотичний, архаїчний матеріал на концептуальне мислення. Мої власні внутрішні образи можуть вказувати на потенціал пацієнта, його ресурси та сильні сторони. Спільно творячи, ми розвиваємо символічний підхід, який дозволяє нам отримати доступ до прихованих творчих можливостей і живить процес зростання свідомості. Співчутливе входження до болю пацієнта, а не бажання його вилікувати, потребує спільного страждання й оплакування того, що неможливо виправити.

Надійна присутність терапевта забезпечує символічний простір, де можна відчути контейнування. У такому «сприятливому просторі» аналізу, що є «інкубаційною камерою» або «алхімічною посудиною», відчувається взаємність, і травматичні емоційно заряджені образи можуть безпечно втілюватися, й констелюється архетипова зцілююча сила. Коли я повною мірою включаюся в своїх травматизованих пацієнтів, між нами розгортається простір творення, а в мене виникають навзаєм образи зцілення як частина нашої спільної фантазії й інтуїтивного діалогу. Завдяки цьому тонкому взаємообміну раніше заблоковані сфери досвіду повертаються до життя, й з’являється доступ до ресурсів. Метафоричні ампліфікації історії, взаємна передача настроїв і взаємне відображення почуттів є складовою процесу формування ідентичності.

Звичайно, під час роботи зі сферою уяви надзвичайно важливо оцінити силу его, щоб використовувати правильні втручання та запобігати нав’язливому потоку емоційних образів, розмиванню кордонів і невідповідному стану злиття.

Процес перенесення-контрперенесення можна розглядати як діалектичні стосунки, зміни в яких відбуваються не за фіксованою програмою, а в динамічному, системному, спільно визначеному процесі чуйної взаємодії або «коеволюції». Ідея Юнга про те, що лікування є продуктом взаємного впливу, особливо застосовна до тих стосунків, які ми повинні встановити в терапії травми: «Зустріч двох особистостей схожа на змішування двох хімічних сполук. Якщо вони взагалі змішаються, то зміняться обидві»^xxxiv. Цю ж ідею висловлює Балінт, коли він посилається на «гармонійне (або дисгармонійне) взаємопроникне змішування»^xxxv. Балінт також підкреслює цінність «входження» в страждання пацієнта як основного чинника зцілення. Заспокійлива чуйність передбачає надійну заземленість аналітика, оскільки травма може мати отруйний контагіозний характер. Терапевт повинен остерігатися «психічної інфекції», що означає буквальне перебирання на себе страждань пацієнтів, як це постулював Юнг^xxxvi. Вітмонт описує таке навмисне ототожнення зі станом пацієнта як «заміщаючу самопожертву через свідоме емпатичне «співстраждання». Його власні рани резонують із ранами клієнта в ході взаємно індуктивних впливів терапевтичних стосунків»^xxxvii.

Слухати третім вухом

Я вважаю, що потрібний особливий спосіб слухання, який відрізняється від «рівномірно підвішеної уваги» Фройда, слухання третім вухом, як це описує Теодор Рейк^xxxviii. Воно працює двома способами: вловлює те, що пацієнти не говорять, а лише відчувають і думають, і в той самий час це слухання, звернене всередину. У цьому режимі терапевт слухає внутрішній голос, це свого роду перспективне прислуховування до того, що прагне народитися. Такий спосіб слухання створює цілюще середовище, в якому бути означає діяти. Юнгіанський аналітик Кетрін Аспер говорить про «характерну для матері установку», яка нам потрібна під час роботи з важко пораненими пацієнтами. Подібно до матері, яка емпатично сприймає невимовне, нам потрібно прийняти такий тип афективної налаштованості, що сприяє зростанню та може задовольнити потреби, які ще неможливо сформулювати.

Слухати людей, яких катували, це все одне, що слухати голоси з підземного світу, країни неповернення. Коли я зіткнулася з катованими військовополоненими, які пережили табори Омарська, Маняча та Батьковичі, я згадувала міфічний підземний світ, де людина жива, але позбавлена життя. Вони були мертвими для світу. Хоча вони виглядали, як живі люди, все їхнє існування випарувалося. «Ми лише виглядаємо так, ніби живі, – казали вони, коли я проводила з ними співбесіди через пару днів після їхнього звільнення з таборів, – Але правда в тому, що ми мертві». Зустрічаючись із людьми, чиї символи та цінності були знищені катуванням і насильством, ми залишаємося з відчуттям, що це люди, які ходять, ніби мертві посеред життя. Якщо символічна функція знищена, вони більше не мають жодного живого зв’язку зі своєї власною психічною креативністю. Це відбувається тому, що символи активізують лібідо та, зрештою, надають життю сенс.

Можливо, нам потрібно поєднати наше слухання третім вухом із культивуванням певного способу бачити третім оком, поглиблено, що Гіллман пропонував як «бачення наскрізь» під кутом уяви: «Це те, на чому завжди наполягала глибинна психологія: дивитися на свідомі події та наміри з підсвідомого, знизу»^xxxix.

Я залишаюся уважною до архетипових образів, які можуть у мене виникати в відповідь на те, що я чую. Іноді виникає образ фенікса, міфологічного символу процесу оновлення, оскільки цей птах згорає на поховальному багатті, а потім постає з попелу; іноді це Левіафан, втілений монстр Хаосу, який мешкає в океанських глибинах і здатний проковтнути навіть сонце. Зіткнувшись із хронічним станом травматичної фіксації, я можу відчути людину як таку, що її проковтнув Левіафан. Під час роботи з постраждалими в моїй голові змінюються міфи про Осіріса та Діоніса, образи з «Божественної комедії» Данте, розповіді про життя в пеклі.

Через міфи ми знайомі з процесами розчленування та розчинення чи дезінтеграції, які ведуть радше до розширення, ніж до звуження свідомості, до пошуку, а не до втрати сенсу, до любові радше, ніж до ненависті. Коли я входжу в палати зла, зсередини мене супроводжують ці історії підземного світу, й «розради» стоїчної філософської терапії допомагають мені виконувати свою роботу в архетиповому полі смерті й оновлення.

Робота з травматизованими людьми кидає виклик моїй здатності діяти як контейнер, дозволяючи проявлятися соматичним переносним і контрпереносним симптомам. Мені потрібно налаштуватися на те, про що ще не можна розповісти, на невідоме, що може виникнути в моєму власному внутрішньому просторі незв’язними, фрагментованими образами та напливом тілесних відчуттів. Сни й образи клієнтів несвідомо викликають мої власні несвідомі реакції, а архетиповий патерн усередині мене реагує на те, що констелюється в інтерактивному полі між нами.

За підтримуючого контейнування й холдингу, емпатично налаштованого резонансу та наведення мостів у рефлексивній позиції я намагаюся відновити зв’язок цих пацієнтів із їхньою власною спроможністю символізувати за допомогою активної уяви, мистецтва, роботі з піском і фантазії. Наш рух – це часто танець навколо патерну смерті та переродження як основної архетипової теми в процесі трансформації травми. Ці міфічні патерни пов’язують травматизованих пацієнтів із їхніми нагальними екзистенційними проблемами, а отже створюють відчуття зв’язку, зцілюючи від відчуття перебування «поза культурою».

Працюючи комплексно та враховуючи корисні підходи суміжних галузей, я сплітаю процес терапії, досліджуючи системи релігійних символів, символів міфів і казок про нашу давню людську конфронтацію з таємницями життя та смерті, руйнування та оновлення, розчленування та відтворення. Я думаю про Овідія та Геракліта з їхньою твердою вірою в зміну та трансформацію, що ніщо видиме не зберігає свою форму та природу, те, що все перетворює, завжди створює зі старих нові форми.

Динамічний розвиток символу сприяє спроможності до адаптації та кращим процесам саморегуляції та створення смислів. Травматерапевтичний процес можна розглядати як свого роду вихід із темряви, глибокого болю, страждання та спотвореного стану свідомості до стану, в якому відбувається трансформація із більш правдивим і точним баченням себе та світу. Ліза Макканн і Лорі А. Перлман посилаються на алегорію платонівської печери, описуючи це, як «…поступовий процес пристосування, коли людина переходить від сліпоти до того, щоб мигцем побачити нову реальність»^xl. Рани потребують загоєння та розвитку після того, як его було змушене відмовитися від своєї центральної позиції.

Робота з малюнками та керованою уявою

Образи торкаються нас глибше, ніж слова. Травматичні образи зазвичай складаються з тривожних спогадів і фрагментованих яскравих образів, що представляють символічні прояви травматичної пам’яті. Хаотична природа образів, що виникають, викликає надмірні афекти, які метафорично переживаються як лавини, вулкани, землетруси чи цунамі. Трансформація цих образів і заохочення пацієнта до створення цілющих образів, які дають безпеку, можливі за допомогою керованої уяви – зіткнення з небезпекою разом з уявними фігурами та внутрішніми помічниками, помічними тваринами або за допомоги аналітика. Будь-яке творче самовираження, як-от малювання, написання віршів, казок чи щоденника, сприяє процес перегляду себе поза позицією жертви та створенню нової ідентичності. Експресія через зображення може відновити здатність говорити й ініціювати спілкування після довгих періодів перебування в мовчазній і бездонній безодні. Створення зображень – це стрибок вперед у здатності налагоджувати контакт і спілкуватися.

У малюнку клієнти можуть відкрити й уявити себе по-новому як активних осіб. Цінність малюнка, як і цінність символу, полягає в спроможності створювати нове бачення реальності. Для травматизованих людей спроба зобразити свої страждання на малюнку представляє спробу подолати травму, передати й опанувати переважні афекти та відновити певну силу. Процес створення зображення може звільняти, наділяючи образом жах пережитого без занурення в повторне переживання травми. Цей творчий процес є опрацюванням переслідуючих внутрішніх репрезентацій травматичних образів.

Створення зображення – це перший крок до відтворення себе. Малювання означає стосунки – з пензлем, із фарбою, з папером. Воно знімає повну ізоляцію клієнта, стан «розірваного зв’язку». Незалежно від того, яким безнадійним може здаватися його зміст або в якій глибокій самотності могло бути створене зображення, кожне зображення є кроком від ізоляції, тому що автор певною мірою усвідомлює, що інша людина також може на нього дивитися. Зображення виникають у сприйнятті стосунків, у тому числі між художником та образом. Коли ми створюємо зображення, ми реструктуруємо реальність, і тим самим ми також реструктуруємо себе. У символічній репрезентації ми можемо повернути собі втрачені або відірвані фрагменти нашої ідентичності.

Як сама травма порушила кордони, так і створення образів у терапії служить меті перетинання кордонів та орієнтоване на трансцендентність. Процес створення символів сприяє саморегуляції й інтегративним процесам. Він дає змогу зустрітися з собою та вступити в діалог, коли архетиповий зміст зображення може бути інтегрований у психіку через інтрапсихічну комунікацію. Малювання – це творчий акт у психотерапії, стрибок уяви в спробі створити для себе нову ідентичність. Розміщаючи загрозливий матеріал у межі зображення, ми створюємо відчуття безпеки та віддаленості від нього.

Я вважаю арт-терапевтичні підходи особливо корисними, оскільки вони зміцнюють впевненість у собі та власній гідності, допомагають отримати психічну стабільність, виводять із стану фрагментації й ініціюють інтеграцію. Надаючи форми травматичному матеріалу, образи роблять прозорішими складні внутрішні процеси й активізують прихований творчий потенціал, зміцнюючи при цьому здорові аспекти особистості.

Я також включаю до своєї терапевтичної роботи з травматизованими клієнтами рецептивну арт-терапію. Картини Ієроніма Босха, Гойї, Пікассо, Георга Базеліца, Луїзи Буржуа та Фріди Кало допомагають мені символізувати розчленування, роздроблення, насильство та психічну фрагментацію. Я сприяю багатьом різноманітним способам експресії та творення, як я описала в своїй книзі «Вбивство душі. Інцест і терапія»^xli.

Часто важливі сни того типу, що його Юнг називав «великими снами», які можуть бути сповнені демонічного жаху або загадкової мудрості^xlii, розкривають трансформаційну енергію колективного несвідомого, що проривається в травматичних станах. Через зустріч з драконом, дияволом, Мінотавром, прихованими скарбами або чорною мудрою жінкою символізується нумінозне, вбудоване в нашу власну психіку. Залежно від сили его та фази терапії травми, залучення до активної уяви взаємодії з цими фігурами може бути шляхом до дослідження невідомого та розкриття смислу, прихованого в цих образах.

Актуальність ритуалів

Ритуали властиві природі людини та відображають автономну діяльність об’єктивної психіки. Їх завжди використовували для проходження критично важливих етапів життя. Зосереджуючись на таємниці життя, вони дотичні до перетину его та самості. Ритуали допомагають заспокоїти розум, втішити душу та залагодити серце. У терапії травми вони служать контейнером для потужних емоцій та архетипових сил, виступають посередниками між свідомістю та несвідомим, сприяючи виникненню трансцендентної функції. Цілюща енергія пісочних картин, як у сендплей, робить необроблений травматичний досвід більш піддатливим для інтеграції. Вони символізують необхідність відстоювати, захищати та створювати безпечний теменос, а також розігрувати процеси смерті та відродження. Створення ритуалів відпускання й оплакування також вивільняє енергію та є важливим етапом у процесі зцілення.

Усвідомлюючи, що уява стимулює більше ділянок мозку, ніж просто слова, терапевти, що працюють із травмою, зосереджуються на різноманітних гіпнопроективних техніках, що допомагають стабілізувати, контролювати та регулювати цей процес. Це добре відомі методи скринінгу, як то уявна відеоплівка, безпечне місце, скарб або скриня зі скарбами для зберігання травматичного матеріалу, чи то внутрішня команда та внутрішні помічники, які допомагають опанувати нав’язливі образи. Аналіз – це символічний ритуал зцілення, коли травматичні рани стають переносимими та менш болісними. Нам потрібно очистити рану, подбати про неї, видалити бруд, заклеїти її та дати їй час зажити.

Міф і наративна ідентичність у терапії травми

Ідентичність – це наратив, що розгортається, й у якому реконструюється минуле, сприймається й описується сьогодення та передбачається майбутнє. Значущий живий міф складається з елементів, які формують життя людини. Концепція «наративної ідентичності» йде ще від Поля Рікера ^xliii та посилається на історії, які люди розповідають про себе, щоб визначити те, ким вони є.

Ідентичність – це щось динамічне; вона надає індивідуальність і безперервність і створює значуще ціле. Ось чому після травми «біографічна робота», тобто переробка травми шляхом оповідання її історії та створення зв’язного персонального міфу, який лишає простір для двозначності та парадоксу, є способом реконструкції власної ідентичності та розуміння себе. Існує архетипова потреба розповісти нашу історію й відновити свою гідність після травматичного досвіду фрагментації, іноді це свого роду примус свідчити.

Оповідання історій у наративній психології є способом «творення себе та світу»^xliv, це спроба реконструювати зв’язне відчуття себе шляхом перетворення життя на наратив. Оповідь функціонує так, що оформлює й обрамляє хаос травми. Аналіз працює з цими цілющими наративами, щоб структурувати суб’єктивний досвід і сприяти діалогу між свідомим і несвідомим матеріалом. Наратив травми можна вважати одіссеєю самості, спробою творення себе. Травматизовані люди шукають нову концепцію себе, а отже й новий міф, який враховує травму, яку вони пережили, та намагається розшифрувати патерн і смисл цих подій.

Юнг добре відчував міфічну природу особистого досвіду та неодноразово заявляв, що відчуває бажання пізнати власний міф.

У ритуалі аналізу історію травми знову й знову переосмислюють, їй приписують смисл, пояснюють та обґрунтовують поведінку, відновлюють розірвані зв’язки. При цьому клієнт поступово відновлює контроль і розморожується. Ці історії розповідають з різних точок зору, словами та образами, щоб розвинути смисл, посилити зв’язність і прояснити направленість. Вони завжди змінюються в ході аналізу; вони такі ж плинні й нестабільні, як і концепція ідентичності. Подібно до того, як індивідуація є постійним процесом, існує також постійний процес присвоєння смислу пережитій травмі.

Еволюційний успіх людської раси ґрунтується на її здатності адаптуватися до несприятливих умов життя, бути гнучкими та створювати нові варіанти мислення та поведінки. Ті, хто пережив травму, мають трансформуватися та створювати себе заново. Вони мають утвердитися як «ідентичність, що розвивається». Коли людина переживає травматичний шок, коли світ, яким він уявлявся, розбивається, коли его втрачає свою направляючу функцію, людина змушена реконструювати та перекомпоновувати свою ідентичність, щоб відновити відчуття злагодженості. Переформатувати травматичний досвід в історію — це творчий коупінг, оскільки таким чином оповідач отримує контроль над травматичною подією, принаймні ретроспективно. Травматичні наративи – це, в певному сенсі, способи повернення чогось втраченого та спроби з’ясувати, як особиста доля вписується в схему речей.

Історії про травми з опорою на уяву розповідають про те, як клієнти емоційно справлялися з руйнуванням систем переконань і світогляду та як вони зрештою розробляли свій особистий досвід з точки зору більш колективної та навіть духовної перспективи. В аналізі відбувається розробка цього особистого міфу архетиповою, символічною мовою, мовою уяви. Нова парадигма травматерапії, відома як «посттравматичне зростання», вказує на те, як створюються особисті та колективні міфи після переживання страждання, що також відображає стосунки людини з трансперсональним виміром людського існування, спровоковані травматичним досвідом. Досвід катувань, наприклад, змушував людей замислитися над питанням, за що вони готові страждати чи навіть померти. Іншими словами, вони змушені мати справу з питанням «вищого порядку» – це поняття розробив теолог Пауль Тілліх^xlv. Нумінозність травми може або змусити людину, що її пережила, вступити в контакт з цими питаннями вищого порядку, що їх можна виразити лише символічно, або травматичний досвід може призвести до втрати будь-якого вищого порядку та вкинути людину в екзистенціальну тривогу або повну безглуздість. Ми повинні допомагати нашим клієнтам підключати спроможність до оновлення, застосовуючи символічну й уявну свідомість, щоб розшифровувати міфічний вимір того, що з ними сталося. Ми допомагаємо їм зрозуміти, як їхній травматичний досвід сформував усвідомлення ними головних питань їхнього життя, їхніх цінностей, світогляду та зв’язку з нескінченним.

У моїй практиці роботи з жертвами катувань, сексуального насильства та травм, спричинених війною, я уважно прислухаюся до архетипових моделей, які виникають в історіях про насильство. В екстремальних ситуаціях, коли клієнт є найвразливішим, архетипові моделі та динаміка, швидше за все, прорвуться та візьмуть на себе відповідальність за створення відчуття ідентичності та смислу. Реслер^xlvi помітив, що в травматичних ситуаціях, коли его найбільш вразливе, психіка прагне знайти свою нову орієнтацію в базових архетипових патернах. В історіях з’являються способи переживання досвіду, моделі поведінки та стилі оповідання, які можна порівняти з міфами, казками, творами мистецтва та поезією. У цих оповідях про «я», що оформлюється, персональні й архетипові моделі змішані. Звертати особливу увагу на те, як вибудовуються ці історії як креслення майбутнього життя та на смисл, який приписується травматичній події, якою роллю наділяється травматична подія стосовно сприйняття людиною життя та її інтерпретації самої себе та світу, – це те, що допомагає ідентифікувати основний архетиповий патерн, який несвідомо ставить травматизовану людину в роль жертви чи героя, а також спрямовує процес індивідуації.

Річард Стромер^xlvii у своїй праці про персональну міфологію як шлях до Божественного посилається на П’єраччі^xlviii, який ввів термін «онтичний міф» на позначення набору переконань щодо того, якою людина повинна бути в цьому світі, якими є чи мають бути люди, щоб уникнути повторення травми. Існує взаємозалежний зв’язок між тим, як досвід формує створення міфу, та тим, як міф формує подальший досвід. Слухаючи такі «онтичні міфи», я зосереджуюся на архетипових моделях і комбінаціях символів, що з’являються в образах, і виявляю ресурси людини та певні захисні фактори. Я керуюся наступними питаннями: Як травматизована людина описує боротьбу за виживання після травми? Які моделі вводяться в дію зі скарбниці архетипової мудрості, міфів, релігій, літератури, кіно та музики, щоб знаходити/надавати смисли? Що я можу дізнатися про «чудо» зцілення та порятунку, про архетип пораненої людини та пораненого цілителя, про жертв і кривдників, про архетип дитини та героя, про капітуляцію та пожертву? Спосіб, яким людям вдається вирватися за межі свого травматичного досвіду, демонструє спроможність самості створювати смисл.

Етапи символічного шляху

У терапії травми ми зазвичай розрізняємо різні етапи зцілення. По-перше, нам передовсім важливі безпека та стабілізація. Ми маємо створити теменос із чіткими межами та структурою. Це створює атмосферу співчуття та солідарності. Ми маємо посилити здатність переносити болісні емоції, пов’язані з нав’язливими образами, та повільно супроводжуємо кружний спуск наших пацієнтів у підземний світ. Як аналітик, я забезпечую зв’язок між цими двома світами, ту нитку Аріадни, яка утримує «розірваний зв’язок» пораненої людини, що спустилася в царство мертвих. Тут надзвичайно важливі вибір часу та темпу, а також терпіння та наполегливість. Я розглядаю міфи про Деметру та Персефону або Інанну як образи процесу одужання. У терапевтичному процесі бувають ситуації, коли поранена людина знову й знову повертається в підземний світ, до моментів, коли відчуває себе мертвою. Мені потрібно довіряти процесу, тому, що це постійне вмирання незліченними смертями є необхідним етапом такого шляху відродження.

На другому етапі зцілення я допомагаю пацієнту конфронтувати травматичне ядро та символізувати його за допомогою керованої уяви. Дослідження образної системи пам’яті є дуже потужним афективним переживанням, яке потрібно ретельно спланувати та підготувати. Достатня внутрішня сила, щоб витримати часто глибоко жахливі образи, а також спроможність самозаспокоюватися є передумовами цього етапу. Оплакування втрат, як у випадку Деметри, є дуже важливим кроком на цьому етапі. За допомогою сновидінь й активної уяви я підтримую процес плетіння нового життєвого міфу та заохочую його символічний наратив. Ритуали сприяють цьому процесу нового народження «я». Входячи в стан ревері, я налаштовуюся на те, де ця людина постає для мене як найбільш цілісна, найсправжніша, найбільше на своєму місці, тоді я заохочую пацієнта залучатися до внутрішнього діалогу з цією «іншою сутністю» всередині. Робота з образами й архетипами, що виникають, поступово сприяє процесу символізації та трансформації.

На третьому етапі роботи має відбутися повернення з підземного світу, щоб знову приєднатися до світу людей і зустрітися з задачею творення майбутнього. Ця фаза схожа на повернення додому після дуже небезпечної мандрівки з перероблення себе, відходу від старого життя та переходу до нового способу існування та ставлення до себе та до світу. Повернення втрачених частин себе та відновлення розірваних зв’язків може відчуватися так, що ви нарешті знайшли схований скарб, духовний досвід, який прокладає нові шляхи до близькості та солідарності з іншими, а часто й до нових стосунків із нумінозним. Пацієнти досягають наративної компетентності та здатні розповісти свою історію поранення, боротьби, спуску та повернення як власний цілісний міф. Процес індивідуації, нав’язаний їм травматичними подіями, допоміг їм стати тим, ким вони є, та пізнати себе на дуже глибокому рівні. Деякі з моїх травматизованих пацієнтів погодилися б із інсайтами, якими колись поділився з Юнгом його колишній клієнт: «Зло дало мені багато добра. Зберігаючи мовчання, нічого не пригнічуючи, залишаючись уважним і приймаючи реальність, приймаючи речі такими, якими вони є, а не такими, якими я хотів би їх бачити, роблячи все це, я набув незвичайні знання, а також незвичайну силу так, як я ніколи раніше не міг уявити. …»^xlix.

Підтримка роботи Юнга з порятунку живого символу від знищення часто є повільним болісним процесом відновлення того, що було розчленовано, та повернення втраченого. Я дуже гостро усвідомлюю ті обмеження, з якими я стикаюся в собі як аналітик, виконуючи цю роботу, й в моїй голові дзвенить гостре питання, яке ставить Рільке у першій «Дуїнській елегії»: «Це була місія, але чи змогли ви її виконати?»^l Тоді я помічаю, що в моїй душі відлунюють утішні слова Юнга: «Серйозні життєві проблеми… ніколи не розв’язати повністю. Видається, що смисл і мета проблеми полягає не в її розв’язанні, а в нашій невпинній роботі над нею»^li.

Прийняття цих проблем усім своїм єством – це мій внесок у даний труд.