Хто такий мій Юнг? 

Генрі Абрамович

Опубліковано онлайн: 08 грудня 2020 року.

Журнал Юнга (Jung Journal), 14:4, 137-148, DOI: 10.1080/19342039.2020.1822127

Посилання на статтю.: https://doi.org/10.1080/19342039.2020.1822127

АНОТАЦІЯ “Хто такий мій Юнг?”

Описує особисту подорож до Юнга та свою індивідуацію, як Юнгіанця. У статті конфронтується анти-семітизм Юнга а також його потрбера винайти нову терапію для кожного пацієнта. Автор наголошує на важливій ролі терапевтичного простору та привертає увагу на те, як ми пишемо про пацієнтів.

КЛЮЧОВІ СЛОВА антисемітизм, історія хвороби, сон, драма, Юнг, юнгіанство, шпигун, терапевтичний простір, культура письма.

___________________________________________________________________________

Активна Уява

Я хочу почати з активної уяви. Уявіть собі, що ви сидите на стулі. Ви підіймаєте погляд і бичите Юнга, який сидить навпроти. Як ви почуваєтесь? Що він Вам каже? Тема “ Хто є мій Юнг” запозичена на Лондонській конференції, матеріали якої були опубліковані в Журналі Аналітична Психологія.

(2) Юнга часто цитують “Дякувати Богу, я не Юнгіанець” Він мав на увазі, що ми не повинні ні ідеалізувати його, ні покладатися на нього, проте розвивати наші власні, індивідуальні підходи до роботи з несвідомим. Індивідуація — це процес, який триває протягом усього життя не лише в нашому особистому розвитку, але й у нашій клінічній роботі, де ми повинні індивідуалізуватися, стаючи терапевтами, якими маємо бути.

Відкриття Юнга 

Мої стосунки з Юнгом почалися, коли я був аспірантом Єльського університету. Мене дуже цікавило поєднання психології та антропології, двох моїх пристрастей. Так само, як аналітики повинні пройти обряд аналізу, антропологи також повинні пройти трансформуючий досвід польової роботи. Мій професор звернув мою увагу на Мадагаскар, острівний континент і країну Малагасійська Республіка, яка тоді була майже невідома. Я знайшов своє місце в дощовому лісі східного узбережжя Мадагаскару (3). Я бачив дивовижні ритуали: оволодіння духом і церемонії зцілення. Я бачив вторинні ритуали поховання, під час яких кістки померлого родича викопували і душа померлого ставала одним із предків, після чого йшли найрадісніші танці, які я коли-небудь переживав. Пізніше я прочитав у «Спогадах, снах, роздумах», що Юнг описав «несвідоме» як «[відповідне] міфічній країні мертвих, землі предків» (Jung 1961, 216). Тоді я зрозумів, що це реальність, якою я жив. В один момент на Мадагаскарі я почав бачити видіння. Чи сталося це через інтенсивність мого досвіду, чи через отруєння (а це спосіб спільноти поводитися з «чужими» та «ворогами»), так і не було встановлено. Коли я все ж -таки повернувся до університету, я звернувся за допомогою до студентського психолога і побачив цілком пристойного віденського психоаналітика, який цікавився моєю прихованою агресією до матері, але, здавалося, не знав, що робити з видіннями. На щастя, я обговорював ці видіння з іншим професором, який сказав: «Ти був би хорошим кандидатом для юнгіанського аналізу”.

Юнга ніколи не згадували на моїх лекціях чи семінарах, хоча він читав свої знамениті Лекції Террі в Єлі (Єльський Університет прим. перекладача). У цьому районі був лише один аналітик, тому я поїхав до нього. Коли ми почали говорити про видіння та сни, я зрозумів, що повернувся додому. Пізніше я переїхав до Ізраїлю і продовжив аналіз з іншим американцем, який особисто знав Юнга і був одним із перших випускників Інституту К. Г. Юнга в Цюріху. Таким чином, я міг простежити своє символічне та пряме походження від Юнга.

У багатьох суспільствах це додає престижу та статусу. Незважаючи на те, що мені дуже подобалися багато ідей Юнга, я ніколи не відчував сильного особистого переносу на нього, як  було у деяких учнів.

Багато років потому, коли я подавав заявку на навчання як юнгіанський аналітик, у мене раптом виникли серйозні сумніви. Взяти на себе зобов’язання залишатися в аналізі це взяти не лише серйозну фінансову відповідальність, але й  відібрати дорогоцінний час у себе, як у батька моєї зростаючої сім’ї. Чи було це правильним рішенням? У ніч перед останньою співбесідою мені наснився сон. Я йшов по старому історичному європейському місту з високими кам’яними стінами, вузькими провулками. Раптом я бачу сходи, що ведуть до гарних старих дерев’яних дверей. Я стукаю у двері. Юнг відкриває двері й запрошує мене увійти. Він показує мені скляні вітрини з прекрасними предметами. Він відсуває склянку, дістає вишуканий предмет і кладе його мені в руку. Я зрозумів, що маю пройти навчання! Завдяки цьому сну я завжди відчував себе вдома у світі Юнга, незважаючи на його обмеження як особистості через його зауваження щодо жінок, євреїв, гомосексуалістів, темношкірих тощо.

_________________

Jung Journal: Culture & Psyche, том 14, номер 4, стор. 137–148, друкований номер ISSN 1934-2039, онлайн ISSN 1934-2047. © 2020 Інститут К. Г. Юнга Сан-Франциско. DOI: 10.1080/19342039.2020.1822127

Антисемітизм Юнга 

Для мене, як для єврея, проблема антисемітських висловлювань Юнга завжди залишалася в тіні. У 1934 році Юнг писав про «єврейську психологію», кажучи, що євреї ніколи не створювали власної культурної форми, а завжди харчувалися культурами господарів (1934/1970, CW 10, ¶165). Також він не виступав публічно проти великого зла, яке постало у вигляді націонал-соціалізму.

Під час мого навчання мої професори в Єльському університеті кидали мені виклик: «Як ти можеш бути юнгіанцем, коли ти єврей?» і “Хіба ви не знаєте, що він був нацистом?” Навіть мої вчителі під час моєї аналітичної підготовки в Ізраїлі були дуже амбівалентними і відчували себе набагато ближче до Еріха Ноймана, ніж до Юнга. Том Сінгер, єврейський аналітик із Сан-Франциско, сказав: «Бути юнгіанцем означало б зрадити бути євреєм/фрейдистом. Бути євреєм/фрейдистом означає зрадити юнгіанство» (Singer 2012, 81). Хоча простір не дозволяє мені розширити це, я завжди відчував потребу пояснити Юнгу те, що він зробив.

Я був дуже здивований, дізнавшись від Мюррея Стайна, що в його навчанні Юнг ніколи не згадував про антисемітизм (або расові упередження). Згодом ми з Мюрреєй Стайн написали п’єсу «Аналітик і рабин», засновану на історичній зустрічі Юнга і рабина Лео Беком в Цюріху у 1946 році. Цю п’єсу було зіграно, за нею знято фільм та опубліковано у книзі.  У першій сцені Юнг приходить до рабина Бека в його готель у Цюріху (4). Юнг стукає у двері, але рабин Бек відмовляється його бачити (Стайн та Абрамович 2019). Частина мене відчуває щось подібне.

Я настільки злий на Юнга, що не хочу з ним говорити. Але інша частина знає, як правильно зробити — це впустити його та конфронтувати його, як це зробив рабин Бек. Я думаю, що багато людей роблять помилку, коли вони не протистоять тим, хто завдав їм болю, які часто не усвідомлюють своєї образливої поведінки. Потім біль нагноюється, і можливості для примирення вже немає. Ми знаємо з листа Гершома Шолема до Аніели Яффе, секретаря Юнга та єврейського аналітика, що Юнг сказав: «Ich bin ausgerutscht» («Я зійшов зі шляху») (1984, 97–98). Метафора сходження зі шляху взята з катання на лижах або походів в Альпах, що було частиною ключової швейцарської ідентичності Юнга. Це означає, що існує моральний шлях, якому Юнг мав би слідувати, але  сам того не помічаючи, несвідомо, він послизнувся і зійшов із шляху. Коли Юнг зустрічає рабина Бека, він починає розуміти, що усвідомлював процес, у якому він брав участь, поки не стало занадто пізно. Ми знаємо, що Юнг приносив приватні вибачення конкретним особам (наприклад, Джеймсу Кіршу та іншим), але він відмовився вибачитися публічно. Чому він не приніс публічних вибачень, залишається предметом суперечок, але це все одно грає проти нього. Однак у «Спогадах, снах, роздумах» Юнг розповідає про передсмертні кабалістичні бачення, які, за його словами, були «найвеличнішими речами, які я коли-небудь відчував» (1961, 295). У п’єсі рабин Бек припускає, що, можливо, ці видіння привели його до контакту з його єврейською душею. Вони, безсумнівно, пов’язували його з глибинним шаром у його підсвідомості, де він був одним цілим з єврейським містиком рабином Симоном бен Йохаєм, який за легендою був прозорливим творцем каббали. Наприкінці п’єси рабин Бек показує шлях вперед, посилаючись на кабалістичне поняття тіккун олам, вказуючи на можливість відновлення світу. Я бачу тікун олам у тому, як фотографії Юнга змінювалися з часом. У молодості він здається лютим, стриманим і осудливим. Наприкінці життя, він виглядає спокійним, але грайливим, усміхненим мудрим старим, який не сприймає себе занадто серйозно. Я також вважаю, що в його процесі індивідуації є елемент тікун олам.

Індивідуація, що означає пізнання себе все більше і більше, завжди передбачає протистояння з тінню. Робота індивіда з тінню також знешкоджує колективну тінь, як показано в кабалістичній доктрині про те, що найсвятіші іскри можна знайти та спокутувати лише на темній стороні. Подібним чином «Спогади, мрії, роздуми» не тільки показали дивовижну особисту подорож Юнга, але й прочитавши їх, я та багато інших відчули, що ми теж можемо вирушити в подорож. Навіть у його пізній книзі про літаючі тарілки я відчуваю його пошуки себе в несподіваних місцях. Мене приваблює тема братів і сестер. Я зрозумів, що на особистість Юнга глибоко вплинула ідентичність його брата і сестри, яка детально обговорюється в моїй книзі «Брати і сестри: міф і реальність» (Абрамович 2014). Юнг, очевидно, був заміщуючою дитиною, народженою після смерті трьох попередніх новонароджених, у  психіку якого було вміщено не прожите горе матері. Його психіка, можливо, була зосереджена на відсутності мертвих братів і сестер, яких він ніколи не знав (Schellinski 2019). У «Червоній книзі» (2009, 296) Юнг натякає на інтенсивність свого досвіду заміщуючої дитини. Його життєві амбіції та вражаюча креативність, можливо, були способом довести, що він гідний і унікальний сам по собі, вирішуючи для всіх те, що він не міг вирішити для себе.

Типи

Юнг вплинув на мене багатьма різними способами, але найбільш чітко через його яскраве розуміння вродженої відмінності людей. Його теорія психологічних типів і функцій —  щось, що надихає мене особисто, міжособистісно та клінічно. Він є основою для однієї з «великої п’ятірки», кластерів особистості, наведених у Діагностичному та статистичному посібнику з психічних розладів (DSM 5), а також у найбільш широко використовуваному психологічному тесті у світі, Опиті особистості Майерс Бріггса, створеному командою матері та дочки. Мені теорія Юнга дала простий, але глибокий спосіб усвідомити себе як екстравертивно – інтуїтивний тип,  з допоміжними функціями почуттів і мислення, які розвинулися з часом, але з дуже недорозвиненою функцією відчуття. Це допомогло мені зрозуміти, чому нові ідеї спадають мені легко, але мені важко змінити лампочку. Більше того, я зрозумів, що мій шлях до індивідуації лежить через прийняття моєї неповноцінної функції та, що не варто занадто  покладатись на свої природні сили. Так само я зрозумів, що моїй природній екстраверсії потрібно дійти згоди з моєю секретною інтроверсією, щоб я міг бути щасливим сам, один, не залежний від інших, але, як сказано в бестселері «Тихо» (Cain 2012).

Теорія психологічних типів також є вражаючою критикою традиційної теорії переносу. Хоча сьогодні мало хто в це вірить, Фрейд стверджував, що аналітик повинен бути порожнім екраном. Але аналітики ніколи не можуть бути нейтральними, оскільки вони бачать і говорять через свій психологічний тип. Я намагаюся зрозуміти схильності пацієнтів, не розкладаючи їх по комірках. Я намагаюся говорити мовою, яка їм підходить. Якщо я даю інтерпретацію, і вона не сприймається, або відхиляється, або не проникає, я задаюся питанням, чи я сказав це на неправильній осі: судження замість сприйняття, почуття замість відчуття. Я шукаю метафоричну мову, яка має для них сенс. Я намагаюся скоригувати підхід, часто це дає хороші результати. Я вважаю, що набагато більше уваги потрібно приділяти тому, як ми даємо інтерпретації, а не лише їхньому змісту.

Я захоплююся Юнгом, коли він каже, що ми повинні винаходити нову терапію для кожного пацієнта, персоналізувати її, а не покладатися на техніку. «Якщо взагалі можна говорити про техніку, то вона полягає виключно в ставленні» (Юнг 1973, 234).

Юнг сказав, що аналітик не повинен мати сталих уявлень про те, що є правильним, і не повинен прикидатися, що знає, що є правильним. . . Якщо щось, що здається мені помилкою, виявляється ефективнішим за правду, тоді я повинен слідувати за помилкою, бо в ній є сила і життя, яку я втрачаю, якщо дотримуюся того, що здається правильним. (2014, 245) Незважаючи на те, що у таких свободах є небезпека — безглуздий аналіз чи неетичні порушення кордонів, — цей вислів додав мені сміливості зробити те, на що б я інакше не спромігся.

Відновлення Теменоса

Випадок Рут був тим, що я не хотів брати. Мені зателефонувла старша колега (5). Вона попросила мене зустрітися з Рут – як особисту послугу – просто для консультації та направити її. Її єдина донька загинула в ДТП, і вона була в розпачі. Моя колега хвилювалась за неї. Чи побачу я її? Я часто люблю грати в терапевтичних сватів. Я не охоче погодився. Я боявся, що матиму справу з гострим суїцидальним пацієнтом, і згадав слова Мартіна Бубера: «Чого ми очікуємо, коли ми в розпачі, але все ж йдемо до когось?» Це було запрошенням для відкриття активної уяви. Бубер відповідає на своє власне запитання: «Безперечно, присутність, за допомогою якої нам говорять, що все-таки є сенс» (1973, 46). Яку присутність я можу запропонувати?

Жінка, яка приїхала, була не тією, яку я очікував. Це була здорова жінка років сімдесяти, яка невпевнено сіла. Вона почала говорити про звернення до психіатра, який після кількох сеансів визнав її безнадійною. Вона сказала, що не схильна до суїциду і навіть іноді відчувала радість життя, коли фотографує чи доглядає за своїми численними домашніми тваринами чи пораненими бродягами. Донедавна вона працювала волонтером у місцевому зоопарку, і її мрією було керувати притулком для поранених тварин. Вона відкрито говорила про смерть доньки, але, як це часто буває в аналітиці, справжні подробиці з’явилися набагато пізніше. Ось що сталося: її дочка їхала на мотоциклі зі своїм нареченим, щоб відвідати його матір на день народження. Коли з неї злетів шарф, вона повернулася назад, щоб забрати його, і миттєво загинула від зустрічного напівпричепа. Наречений залишився неушкодженим і з’явився на порозі матері, щоб повідомити їй гірку новину. «Все своє життя,— сказала вона,— я боялася її втратити. Навіть коли вона була маленькою, щоразу, коли вона відпускала мою руку, я боялася, що більше ніколи її не побачу. Тепер сталося те, чого я боялась найбільше». Я відчув Рут у контрпереносі, як дружину Лота, психічно застиглу, у моменті, оглядаючись назад, на травму (Абрамович 2020). Однак раптова смерть її дочки не була окремою трагедією; це була лише остання в серії неймовірних втрат. Мати та молодший брат Рут загинули в Аушвіці. Її батько вижив, але обірвав усі зв’язки після того, як сказав їй, що вона не його біологічна дочка, а результат подружньої зради його дружини. Її старший брат загинув у результаті нещасного випадку на виробництві. Її перший чоловік помер від дегенеративного неврологічного розладу. Її другий чоловік і батько їхньої дочки розлучився з нею і зник. Вона була людиною без живих родичів.

На івриті існує спеціальний термін для такої людини, гальмуд, або гальмуда в жіночому роді, «самотня та покинута». Відповідно, це слово можна знайти лише в книзі Йова (3:7). Я часто відчуваю, що від психічного зараження або вторинної травми  від жахливих оповідей наших пацієнтів аналітиків захищає лише те, що ми чули більш жахливі історії. Це був випадок втрати, втрати, що повторювалась, яку неможливо уявити. Я відчував, що мене обрано терапевтом, і я не міг направити її до когось іншого.

Спочатку сеанси не текли, а посмикувались із інтенсивністю стаккато. На початку вона розповіла про свого вчителя, пізніше відомого письменника, який прийняв її як біженця в Ізраїлі. Він написав книгу спогадів, у якій Рут згадувалась лише однією фразою, іронічно описуючи, як вони разом їхали на мотоциклі.

Її біль від того, що іі відкиникули, скоротили до половини речення, був першим випадком, коли вона проявила будь-який натяк на емоції.

Завдяки активній уяві ми знову відвідали її дім в Берліні та Празі, її молодість, її матір, а потім, нарешті, вона почала знайомити мене зі своєю дочкою, чия присутність переповнювала простір між нами.

Документальні фільми про природу та її тварини забезпечили теплоту та прийняття, яких вона не отримала від людей. Аналіз став тим, що вона називала своїм «островом здорового глузду», і часто її єдиним людським контактом протягом тижня. Ми почали прощатися французькою “a la prochaine”, і я зрозумів, що розставання буквально і символічно, прозвучало іноземною мовою. Чи буде наступний раз? Це було екзистенційне питання. Дуже  повільно вибудовувалася певна довіра, поки не втрутився кайрос (раптова можливість).

Після довгих роздумів я вирішив взяти міні-відпустку на три місяці, щоб знов повернутися протягом року. Я перестав приймати нових пацієнтів. Я працював над тим, щоб завершити з іншими, і пропонував рекомендації тим, хто ще в розпалі своєї подорожі. Я намагався зробити пристойну річ. Я боявся їй сказати, але знав, що повинен був. Коли я розповів їй про свої плани, вона прямо сказала: «Ти піклуєшся про мене?» і негайно додала: “ Тоді як ти можеш піти?” Я відчув, мій відхід зруйнує усю важку работу, яку ми виконували разом, знову розбудивши її глибоку тривожність покинутості. Дійсно, вона негайно відреагувала страхом, що я ніколи не повернуся. Я відчув, наче корабель, який нашою роботою було зібрано по крупицях, розбивають на шматки. Деніел Стерн, який говорить про «моменти теперішнього в аналізі, схильний обговорювати позитивні, моменти сміливості, що покращують життя, коли терапевт залишає сценарій і вирушає на незвідану територію з позитивними результатами.

Але є глибоко деструктивні «моменти теперішнього» — тіньові моменти, коли аналітик знає, що сталося щось глибоко невиліковне.

В той момент я відчув себе Калі, руйнівником. Як я міг піти на свій міні-відпочинок і при цьому залишитися?

Як я міг піти, щоб вона знову не відчула себе покинутою або, що ще гірше, щоб довіра, яка була ретельно вибудована, не виглядала глибокою профанацією. Я почувався безпорадним. Мені потрібно було натхнення. інтуїція. Тоді з’явилася можливість кайросу. Я обговорив свою дилему зі своєю групою аналітиків «Гіркий лимон», названий на честь напою Schweppes, який ми традиційно пили. Там  від колеги-аналітика, яка сама була дитиною, що пережила Голокост, я почув про те, як вона мала справу з крихкою пацієнткою, також дитиною, що пережила Голокост. Коли аналітик була у від’їзді, вона дозволила пацієнту продовжувати відвідувати терапевтичний простір під час її відсутності. Тут я відчув натхнення. Але як можна було піднімати питання, яке так фундаментально руйнувало базовий елемент рамки? Але, наче її підсвідомість почула мої думки у містичній співучасті, вона запитала мене на наступному сеансі: «Хто буде доглядати за вашими квітами?» Підбадьорений почутим, я запитав, чи не хоче вона піклуватися про них у мою відсутність. Вона сказала так.” Перед тим, як піти, я дав їй ключ від свого офісу, розуміючи, що вона буде поливати рослини і матиме змогу приходити до мене в офіс, коли захоче. Я пішов. Вона приходила, поливала квіти і використовувала кімнату для тихого усамітнення та медитації в священному місці, ніби сиділа в порожній церкві. Коли я повернувся, вона подякувала за те, що я довірив їй  доглядати за квітами. Вона розповіла, як це допомогло їй пережити болісно довгу розлуку. Її здатність підтримувати життя моїх рослин дозволила нам обом пережити трансформацію. Звісно, я не прихильник передачі ключів від клініки нашим пацієнтам. Для більшості пацієнтів це було б вкрай недоречним, зашкодило б терапевтичному процесу, або навіть гірше.

Якби я почув, що хтось з колег так зробив, я б серйозно засумнівався в його клінічній компетентності чи навіть у його здоровому глузді. Але для Рут уява, інтуїція та натхнення об’єдналися, щоб дозволити драматичний виняток, який я назвав теменосом.

Робота з Рут також змінила моє уявлення про аналіз. Раніше я думав, що аналіз має за мету індивідуацію, десь у майбутньому, коли людина розквітне в повноті свого життя. Чудово, якщо це станеться. Працюючи з Рут, я зрозумів, що  майбутнє не є метою аналізу, основна мета –  розширення теперішнього.

Іноді ключові моменти аналізу відбуваються не з аналітиком, а коли пацієнт може відчути присутність аналітика за його або її відсутності. Юнг, який продемонстрував стільки внутрішньої сили духу в глибокому дослідженні нових шляхів, дав мені сміливість знайти це творче рішення для екстраординарної ситуації.

Наповнений та порожній простір 

Реакція Рут підштовхнула мене глибше розглянути вплив фізичного простору, де відбувається аналіз. Я зрозумів, що на мою роботу вплинули не лише ідеї Юнга, а й те, як він організував свій терапевтичний простір. З точки зору філософії оформлення клінічного простору існує дві школи: порожній простір і наповнений простір. Порожній простір походить від бажання цимцум. Цимцум – це кабалістична ідея про те, що Бог повинен був зменшити Себе, щоб дати простір для створення світу. Подібним чином аналітики повинні зменшити себе, щоб дати максимум простору для несвідомих проекцій і фантазій пацієнта. Ця школа наполегливо рекомендує строгий мінімалізм. Ніна Колтарт, провідний британський психоаналітик, дотримується цієї думки: «Я думаю, що гола стіна дає пацієнтові більш вільну фантазію, і я, звичайно, завжди віддам особисту перевагу білим стінам » (1993, 30). Картинки, каже вона, можуть викликати реакції переносу, або виявити нав’язливі аспекти аналітика. Мінімалізм раціоналізується, дозволяючи пацієнтові повну свободу фантазії, але він також може викликати безособову емоційну атмосферу, яка заважає терапевтичному процесу.  Крім того, як почуватиметься аналітик, сидячи цілий день у білому мінімалізмі? Хоча багато фрейдистів перейняли порожню школу, обидва,  Фрейд і Юнг є прикладом «повної» школи. Кабінет Фрейда був переповнений незліченною кількістю статуй і артефактів, які він любив і обговорював зі своїми пацієнтами. Кабінет Юнга був сповнений етнографічними скарбами з його численних подорожей, а також прекрасними вітражами, які він зробив на честь народження своєї дочки. Моя кімната має виразний етнографічний настрій. Стиль мого офісу явно відповідає цій «повній» традиції. Тепер я хочу описати свій зв’язок із кількома фотографіями в моєму кабінеті, які допомагають створити цілюще тло для аналізу.

Вівтар мого теменосу

Улюбленим предметом мистецтва у моєму офісі є картина видатного голландського художника Вермера під назвою «Жінка, що читає листа». На картині зображена молода жінка, одягнена в блакитний піджак, яка читає листа (6). На нижньому передньому плані — довгий стіл і кілька стільців зі шкіряними спинками. На верхньому фоні на білій стіні розташована велика карта якоїсь далекої країни. Кожен предмет супроводжується своїми тінями. Інтенсивність її почуттів передається тонко, опосередковано у позачасовій напрузі між жінкою, листом, картою та стільцями. Сама жінка може бути вагітною, але навіть це неоднозначно. Ефектний блакитний колір виготовлявся з лазуриту, імпортованого у сімнадцятому столітті з Афганістану, що надає цьому відтінку невід’ємний міжнародний вигляд. Жінка самотня у своєму домі, але все ж дуже зайнята відсутнім іншим. Ця картина жінки, задумливої, що читає, охороняє та освячує мій терапевтичний простір. Вона — вівтар мого теменосу.

Юнг вважав, що зображення, а не слово, є основною мовою психіки. Зображення не тільки передують словам у розвитку, вони залишаються універсальною мовою, якою ніколи не зможуть бути слова. Образи з картини Вермеєра надають терапевтичному простору відчуття святості. Для мене ця картина є символічним відображенням аналітичного процесу. Карта на стіні вказує на потребу аналітиків у карті або теорії, яка допомагає нам простежити терапевтичний шлях. Ми повинні знати, де ми знаходимося і, можливо, куди прямуємо. Вагітність представляє ту частину людини, яка збирається з’явитися, але ще не народжена, як тоді, коли мені наснилося, що я вагітний під час власного аналізу. Несвідоме, як вчив Юнг, завжди посилає нам повідомлення, якщо тільки ми можемо прочитати їх з ясністю та спокоєм. Лист споріднений з  посланням від інтимної, але далекої присутності. Лист, який тримає жінка, схожий на сон чи симптом, повідомлення з несвідомого, яке здається дуже далеким, але, звісно, дуже поряд.

У блакитній леді картина кличе нас не назовні, а всередину, до її внутрішнього, простору очікування. Карта, жінка та лист зображені між двома стільцями. Вермеер, звичайно, не міг знати про психотерапію чи аналіз, але в цій картині, я вважаю, він символічно зобразив більшу частину їхньої суті.

Є інше зображення на іншій стіні; це роздруківка японського плаката для виставки ксилографічних гравюр 1986 року в Музеї японського мистецтва Тікотін у Хайфі. На ньому зображено великий садибний будинок, який видно згори, так що глядач може одночасно побачити глибокий внутрішній двір, а також його зовнішній   оборонний дах

З цього «неможливого» виду з висоти пташиного польоту ми можемо побачити не лише серце подвір’я, але й всі серії оборонних захисних дахів. Цей «погляд» –  припущення  про те, як юнгіанська психологія має особливий погляд на захист і спротив. З одного боку, це допущення того, що люди природно не опираються, а хочуть стати кращими.. Їх симптоми, скоріше, невдалі спроби самолікування. З іншого боку, коли в терапевтичному процесі виникає спротив, його пряма інтерпретація зазвичай вважається марною.

Мені не подобається, коли хтось каже мені, що я захищаюся, особливо якщо це правда. Скоріше аналітик сприймає опір як ознаку того, що в терапевтичному контейнері щось недостатньо надійно та безпечно, або що стиль спілкування аналітика є невідповідним, наприклад, пацієнт сприймає мене як того, хто говорить на осі оцінювання, а не на осі сприйняття. Як висновок – спротив – це відповідальність терапевта. Жінка, яку я буду називати Лізою, проводить більшу частину сесії, детально переповідаючи усе,  що вона зробила протягом тижня за списком, і будь-яка спроба повернути її до почуттів зустрічається з реакцією «просто дайте мені закінчити»; поки вона закінчить, час минув. Мені цікаво, чому вона так захищається.

Я відчуваю відчай, почуваюся непотрібним, можливо, через містику участі та проективну ідентифікацію.

Але я не маю місця, щоб говорити. Потім я бачу японський принт. Він нагадує мені, що я повинен заглянути в прихований, невидимий внутрішній двір цієї людини, за її оборонними стінами.

Цей плакат надихає мене коли я маю справу з людиною, яка дуже сильно захищається . Це нагадує мені, що я не повинен діяти напролом, натомість мушу шукати «здавалося б неможливого» погляду з висоти пташиного польоту, щоб зазирнути у внутрішній двір пацієнта, де є життя, яке настільки відрізняється від зовнішнього обличчя особистості. Цей відбиток дозволяє мені уявити — уявити внутрішній простір, де має відбуватися робота. Раптом я ловлю себе на тому, що кажу: «Мабуть, важко бути вразливим». Вона починає тихо плакати, потім ридати і промовляє: «Я так боюся». Зявився контакт. Без натхнення та інтуїції японців навряд чи це могло б статися.

Аналіз як перфоманс.

Юнг говорить до мене як художник, особливо у своїй роботі в ролі скульптора. Я зачарований тим фактом, що він був шпигуном OSS (Управління стратегічних служб), попередника ЦРУ, і правильно передбачив самогубство Гітлера та подальший крах опору. Його називали «Агентом 488», а його керівник, Аллен У. Даллес, пізніше зазначив: «Напевно, ніхто ніколи не дізнається, який внесок професор Юнг зробив у справу союзників під час війни» (Bair 2004, 492).

Мій Юнг до самої смерті залишався творчим, завжди досліджував, бажаючи знати більше та намагаючись зрозуміти.

Окрім добре відомих понять, таких як тінь, аніма/анімус і самість, мене приваблюють деякі менш відомі поняття: реколективізація, регресивне відновлення особистості, несвідоме як земля предків.

Але я також захоплююся письменником Юнгом; «Спогади, мрії, роздуми» вважаю, перш за все, його шедевром

Аналітики надзвичайно рефлексивні. Вони рефлексують про те, що відчувають пацієнти, свої власні відчуття, терапевтичну взаємодію тощо. Але є одна сфера, в якій вони напрочуд нерефлексивні, і це те, як вони пишуть про аналіз. Якщо аналіз схожий на поезію, то більшість писань про аналіз є прозаічною прозою. Час від часу з’являються такі твори, як «Кат кохання» Ірвінга Ялома або «Ніж і метелик: історія юнгіанського аналізу» Наомі Ллойд, написані письменниками, які передають яскравий терапевтичний досвід, майже схожий на роман, але мало пов’язаний з теорією. Однак суть написання полягає не в тому, щоб дати достовірний звіт, а в тому, щоб переконати читача в правильності теоретичного формулювання. Традиція, яка почалася з робіт Фрейда та Юнга. Як показав Кеннет Спенс, мета клінічного письма полягає в тому, щоб перетворити клінічну невдачу в успіх в розповіді. Сам Фрейд визнавав, що він не був хорошим аналітиком, оскільки надто цікавився теорією. Дійсно, найкращі аналітики – це, мабуть, люди, про яких ми ніколи не чули, тому що їх більше цікавили їхні пацієнти як люди, ніж писати про них.

Але теорія багато в чому схожа на прихований сценарій аналізу — теорія не тільки описує терапію, але й передбачає, як все має розгортатися. Навіть Юнг, який казав, що ми маємо винайти нову терапію для кожного пацієнта, говорив про чотири стадії аналізу: зізнання, з’ясування, освіта, трансформація. Він порівняв це з алхімічним процесом і навіть описав це як подорож до самопізнання.

Письмові описи аналізу зазвичай спираються на те, що літературознавці називають «наївним реалізмом», у якому автор-клініцист домінує в терапевтичному просторі. Вона володіє повним, все знаючим розумінням і тому символічно домінує над пацієнтом у тому, що можна назвати «наративним імперіалізмом».

Дослідження  випадків спрощують і роблять клінічну реальність занадто послідовною. З точки зору виконавського мистецтва, коли я читаю справді переконливу клінічну статтю чи книгу, я стаю надзвичайно підозрілим. Така послідовність притаманна теорії, а не живій реальності аналізу.

Я також антрополог, і немає нічого, що б мені сподобалось більше, як ходити на похорони, щоб зрозуміти відношення різних суспільств до смерті. Антропологи також раніше вірили в наївний реалізм, поки постмодернізм не вдарив по антропології, як цунамі. Наївний реалізм відображає погляд, згідно з яким спостерігач сприймає світ безпосередньо, таким, яким він є, скоріше як всезнаючий оповідач у романі. Зокрема, він вірить, що спостерігач, будь то етнограф чи аналітик, здатний дати точний і правдивий звіт про події. Навпаки, постмодернізм вірить у відсутність об’єктивної реальності та стверджує, що знання неминуче є соціальною конструкцією, яка відображає структуру влади сучасних еліт. Замість того, щоб шукати уявну Істину, слід шукати дисонансні голоси під поверхнею.

Антропологи почали сумніватися в текстах своїх етнографій і зрозуміли, що їхнє завдання набагато  складніше, ніж вони собі уявляли.

Раптом етнографи зрозуміли, що немає зовнішнього ока, яке б дозволило їм описати культури такими, якими вони були насправді. Це також підштовхнуло антропологів до думки, що існують приховані голоси, які не чутні, і що не існує однієї авторитетної точки зору. Це призвело до плідних і постійних пошуків нової форми написання етнографії та нового розуміння того, як етнограф отримує свій авторитет, як місцевих інформаторів можна залучати до побудови тексту та як вони можуть мати справу з кількома рівнями реальності одночасно.

Цей рух отримав назву «Культура письма». Я вважаю, що аналітикам потрібна творча літературна революція, яку за аналогією можна назвати аналізом письма. Нам потрібно більше думати про те, як ми презентуємо та репрезентуємо те, що насправді відбувається в аналізі, шукати більш поетичні та багатошарові тексти, деконструювати наш аналітичний авторитет, по суті, досліджувати та експериментувати, як у виконавському мистецтві.

Висновок “ Хто такий мій Юнг”

Юнг запросив мене до свого дому, а потім надихнув знайти свій власний шлях. Почути сновидіння і сказати: «Я не маю жодного уявлення, що означає цей сон», і тільки після цього почати працювати зі своїм пацієнтом. Юнг не повинен бути моїм героєм. сумніваюся, що він мені сподобався б, якби ми зустрілися; але він пролив світло на психіку, тінь і самість та відкрив секрети активної уяви, і за це я буду вічно вдячний своєму Юнгу.

ПРИМІТКИ 1. Ця стаття частково базується на доповіді, що відбулась на П’ятій щорічній інтенсивній школі з аналітичної психології для російськомовних в Ізраїлі, 3–7 листопада 2019 р.

2. Спеціальне видання на тему «Хто такий мій Юнг?» Журнал аналітичної психології 63 №. 3 (червень 2018).

3. У 1975 році Малагасійська Республіка стала Демократичною Республікою Мадагаскар. 4. Книгу та DVD можна знайти за адресою https://chironpublications.com/product-category/authors/ abramovitch-henry/.

5. Частини цього розділу базуються на моїй статті «Відновлення Теменосу: роздуми про відсутність аналітика», Journal of Analytical Psychology 47 (2002): 583–97.

6. Частково базується на моїй статті «Генрі Абрамович про улюблений твір мистецтва: вівтарна частина мого Теменоса», Jung Journal: Culture & Psyche 9, no. 2 (травень 2015 р.): 81–83.

ПРИМІТКА Посилання на зібрання творів К. Г. Юнга цитуються в тексті як CW, номер тому та номер абзацу. Зібрання творів опубліковано англійською мовою у видавництві Routledge (Великобританія) та Princeton University Press (США). БІБЛІОГРАФІЯ Абрамович, Генрі. 2014. Брати і сестри: міф і реальність. College Station, Техас: Texas A&M University Press. ———. 2020. «Чому дружина Лота озирнулася». У «Чому Одіссей повернувся додому незнайомцем та інші загадкові моменти в житті Будди, Сократа, Ісуса, Авраама та інших великих особистостей», 119–128. Ешвіль, Північна Кароліна: Chiron Publications. Бейр, Дейдре. 2004. Юнг: біографія. Нью-Йорк: Little, Brown.

Бубер, Мартін. 1973. Зустрічі: Автобіографічні уривки. Під редакцією та зі вступом та бібліографією Моріса Фрідмана.LaSalle, IL: Open Court Publishing Company. Кейн, Сьюзен. 2012. Тиша: сила інтровертів у світі, який не може перестати говорити. Нью-Йорк: Crown Publishing. Колтарт, Ніна. 1993. Як вижити як психотерапевт. Лондон: Sheldon Press. Жаффе, Аніела. 1984. З останніх років Юнга та інших есе. Даллас, Техас: Весняні публікації. Юнг К. Г. 1934/1970. «Стан психотерапії». Перехідна цивілізація. CW 10. ———. 1963. Спогади, мрії, роздуми. Лондон: Коллінз. ———. 1973. Листи, за редакцією Герхарда Адлера. Princeton: Princeton University Press. ———. 2009. Червона книга: Liber Novus. Під редакцією Сону Шамдасані. Нью-Йорк: W. W. Norton & Company. ———. 2014. Сучасна людина в пошуках душі. Лондон: Routledge. Шеллінські, Крістіна. 2019. Індивідуація для дітей, які замінюють дорослих: шляхи появи на світ. Лондон: Routledge. Співак, Томас. 2012. «Комплекс Мешугана: Записки з великого Галута Галута». Jung Journal: Culture & Psyche 6, №. 1 (Зима): 72–84. Стайн, Мюррей і Генрі Абрамович. 2019. Аналітик і рабин. Ashville, NC: Chiron Publications.

ГЕНРІ АБРАМОВИЧ, почесний професор Тель-Авівського університету, є президентом-засновником і навчальним аналітиком Ізраїльського інституту юнгіанської психології. Він є автором книг: «Брати і сестри: міф і реальність» (Texas A&M University Press, 2014), «Чому Одіссей прийшов додому в костюмі незнайомця та інші загадкові моменти в житті великих людей» (Хірон, 2020) і “Перфоманс аналізу: позиції юнгіанства та іудаїзму” (2021). Разом з Мюрреєм Стайном він є співавтором п’єси «Аналітик і рабин», доступної у вигляді книги, а також у вигляді DVD-диска від Chiron. Він керує та навчає рутерів у Східній Європі та живе та працює в Єрусалимі.

Переклад з англійської: Ортинська Анна, аналітично-орієнтований психолог.

Фахова редакція: Кирилюк Інна, Міцук Ганна, Поздєєва Олена, Теклюк Сергій.