Анотація

Нас, людей, охоплює почуття горя, коли ми втратили або ризикуємо втратити близьку нам людину або певний об’єкт, який мав або все ще має особливу цінність для нашого життя. З цим почуттям горя пов’язані почуття скорботи, страху, гніву, любові, провини тощо. Приймаючи ці різні почуття, ми вступаємо у процес горювання, у певний еволюційний процес, через який ми повільно – і дуже болісно – вчимося приймати втрату і заново повертатися до життя вже без людини, яку ми втратили – без втраченого хорошого об’єкту, – але з усім тим, що ця людина пробуджувала, що цей хороший об’єкт вдихав в нас, і від чого ми аж ніяк не повинні відмовлятися.

Ми повинні розуміти втрату людини з точки зору стосунків: коли ми прив’язуємося до якоїсь людини, виникає певний зв’язок, певні стосунки і, таким чином, на інтрапсихічному рівні – певна «Самість стосунків». Така Самість стосунків відрізняється від індивідуальної Самості, хоч і є певна подібність. Переживання індивідуальної Самості важливе у зв’язку зі скорботою та розлукою: у процесі горювання ми реорганізовуємо себе, повертаючись від Самості стосунків до індивідуальної Самості. Якщо в людини у скорботі залишається лиш незначний доступ до індивідуальної Самості, зокрема, через те, що у стосунках вона надто призвичаїлася до покійного, забуваючи при цьому себе, то вона може відреагувати не горюванням, а депресією.

У процесах скорботи у похилому віці оплакування покійних поєднується з горюванням над завершальною стадією життя – з примиренням зі смертю. Утім, скорбота у старості завжди пронизана острівцями вдячності та доброго самопочуття.

Горювання – вступ.

Від любові ми очікуємо, що вона покладе край нашій екзистенційній самотності, тоді як смерть коханої людини повертає нас знову в цю самотність. На деякий час ми втрачаємо фундаментальне відчуття захищеності у нашому житті. Через процес горювання ми можемо знову повернути безпеку в наше життя.

Нас, людей, охоплює почуття горя, коли ми втратили або ризикуємо втратити близьку нам людину або певний об’єкт, який мав або все ще має особливу цінність для нашого життя. З цим почуттям горя пов’язані почуття скорботи, страху, гніву, любові, провини тощо. Приймаючи ці різні почуття, ми вступаємо у процес горювання, у певний еволюційний процес, через який ми повільно – і дуже болісно – вчимося приймати втрату і заново включатися у життя вже без людини, яку ми втратили, без втраченого хорошого об’єкту, але з усім тим, що ця людина пробуджувала в нас, що цей об’єкт вдихав у нас, і від чого ми аж ніяк не повинні відмовлятися.

Для нашого як фізичного, так і психічного здорового самопочуття важливо, щоб ми не ховалися від процесів горювання. Часто супутнім або навіть основним тригером депресивних захворювань та/або соматичних недугів є неоплакані втрати – чи то через те, що горе відкидається як певна «слабкість», і тому люди, зводячи до мінімуму вплив ударів долі, намагаються далі облаштовувати власне життя, чи то через те, що втрати не вважають гідними горювання, як-то втрата партнера чи партнерки через розставання чи розлучення.

Кожен процес розлуки означає втрату людини, яка була дуже важливою для нашого життя, але й також втрату надій, які були пов’язані з цією людиною, що змушує нас суттєво змінити власне уявлення про самих себе. У житті настає важливий перехідний етап, до якого здебільшого додається криза ідентичності, яку необхідно переосмислити, причому вже наодинці, без померлої людини, без партнера чи партнерки, з яким чи якою розлучилися. Зазвичай ми не дуже добре підготовлені до таких життєвих змін, поєднаних із новим уявленням про самих себе та прийняттям минулого. Якраз для цього необхідний процес горювання.

Втрата важливих стосунків

Процес та роботу горювання слід розглядати в контексті стосунків, з яких ми повинні вивільнитись внаслідок втрати. Коли ми будуємо інтенсивні стосунки з певною людиною, то зростаємось з нею, але у цих стосунках зростаємо також і самі.

Ось чому люди у скорботі кажуть, що у такі моменти почуваються розірваними на дві частини, відчувають себе раною, що кровоточить, почуваються наче вирвані з корінням. Процес цього спільного зростання раптово переривається смертю і цілковито змінює все ваше життя – ви більше не розумієте себе, ви більше не розумієте світ, ви почуваєтеся чужим як щодо самого себе, так і навколишнього світу. Ми потрапляємо в кризу ідентичності, де повинні заново переглянути нашу індивідуальну Самість. У ході роботи горювання ми реорганізовуємо себе, повертаючись від нашої Самості стосунків до індивідуальної Самості: тобто ми повинні знову згадати про себе як індивідів, а також віднайти свій індивідуальний зв’язок із навколишнім світом. Втрата впливає на все наше життя, особливо коли йдеться про втрату дуже близької нам людини. У випадку літніх людей ще додається той факт, що вони вже втратили стільки людей та й самі конфронтують із завершенням власного життя – неабиякий виклик.

 

Відділення індивідуальної Самості від Самості стосунків

Втрачаючи людину, ми втрачаємо важливі для нас стосунки, у яких є історія, яка, як ми обоє сподівалися, матиме своє продовження в майбутньому, історія, до якої можна разом звертатися у спогадах, майбутнє, яке можна разом вимальовувати та втілювати у життя, принаймні так собі думаєш. Коли ж ми втрачаємо когось, з ким у нас були близькі стосунки, ми втрачаємо нашу Самість стосунків.

Самість стосунків – це Самість, що виникає між обома, це інтерналізація динаміки пережитих, відданих стосунків. З нею пов’язане поступове обопільне пожвавлення частин наших особистостей. Самість стосунків є динамічною, змінюється як з часом, так і разом зі стосунками. Обоє щоразу переживають цю Самість стосунків відповідно зі своєї власної точки зору, навіть якщо вона переживається «разом». Звичайно, навіть у близьких стосунках існують також такі частини індивідуальної Самості, на які стосунківи мають лиш незначний вплив або взагалі на них не впливають.

Ця Самість стосунків формується живими стосунками Я-Ти, насамперед взаємосприйняттям і пов’язаним з ним ледь помітним, але важливим засвідченням відповідної ідентичності індивіда: так, як нас бачила покійна людина, як конкретно на нас дивилась – любляче, привітно, критично, знаюче – так більше ніхто на нас не дивиться. До стосунків Я-Ти належать також спільна організація повсякденного життя, спільні інтереси та досягнення у минулому, теперішньому та майбутньому. Такими «досягненнями» можуть бути діти, спільні справи, де обоє стимулювали, надихали один одного, кидаючи виклик один одному і, як наслідок, створювали щось своє. У більшості стосунків стають можливими речі, які було б нереально втілити наодинці – з іншого боку, певні можливості залишаються також нереалізованими. Звісно, існують також починання, справи, які ініційовані та реалізовуються насамперед кимось одним, і де партнер чи партнерка майже не беруть участі. Зокрема тоді, коли партнер проявляє великий інтерес до чогось, що не цікавить партнерку. У таких випадках її участь полягає у тому, щоб не блокувати ці інтереси, а,  можливо, доброзичливо супроводжувати їх.

Самість стосунків дозволяє підтримувати проекції протягом багатьох років без необхідності їх відкликати: чоловік, який переконаний, що його дружина скнара, і який після її смерті виявляє, що він сам є просто гротескним скнарою. Те саме стосується делегування обов’язків: за замовчуванням чи відкрито  було домовлено, хто за що відповідає, і так воно й залишалось. Лиш після смерті «половинки» можна відчути, що у тій сфері, якою традиційно опікувались партнер чи партнерка, ти б собі давав раду значно краще.

Утім, до Самості стосунків на більш несвідомому рівні належать не лише проекції та делегування, але й також персоналізовані властивості та процеси, які зародилися всередині стосунків та сформувались із них. Цей аспект Самості стосунків ґрунтується на закоханості, у фазі, коли люди вбачають ідеальні життєві можливості один в одному та в їхньому можливому майбутньому – де бере свій початок візія Самості стосунків.

Навіть якщо багато всього ідеалізується, все ж будуються здогади про потенційні можливості розвитку, які можуть бути частково реалізовані у тому числі через спільні стосунки. Звісно, в процесі стосунків оживають, «вичавлюються» також й певні, менш позитивні нюанси: жінка, яка втрачає довіру через те, що їй постійно брехали, і яка стала глибоко підозріливою через стосунки, які пережила. У Самості стосунків відкладаються звісно ж і проблематичні види взаємодії.

Коли ми втрачаємо близьку нам людину, ми не тільки втрачаємо цю людину, але й також втрачаємо нашу Самість стосунків, власне у тому, що вона більше не може розвиватися далі. Відтепер доведеться планувати майбутнє самому, уже не поділишся спогадами між собою. Зникає оте захоплююче «А пам’ятаєш…?». Саме цей аспект спільних спогадів є особливо важливим для людей похилого віку: згадуючи разом спільно пережите минуле, розділяючи його один з одним, ти, наче, отримуєш підтвердження та засвідчення власної ідентичності. Вимушені спогади наодинці – це спогади без мотиваційних імпульсів збоку твоєї половинки.

Ми повинні переналаштувати себе із Самості стосунків на індивідуальну Самість таким чином, щоб те, що виросло у стосунківах, могло інтегруватись у наше власне життя та наш власний досвід. Природний процес горювання дає нам змогу заново організовувати себе у довготривалому емоційно значущому процесі змін, де ми, повертаючись від Самості стосунків до індивідуальної Самості, здатні – у зміненій формі – інтегрувати більшість пережитого в Самості стосунків у наше власне життя. Це супроводжується прийняттям втрати; залишається лише певна журба вдячності, пронизана тугою за покійним, яка, утім, не заважає радіти життю і новому, можливо, навіть навпаки – оскільки живеш, то хочеш бути настільки живим, наскільки можливо.

Втрата об’єкта прив’язаності

Втрачаючи певну людину, ми не лише припиняємо Самість стосунків, але й також з високою ймовірністю втрачаємо певний «об’єкт прив’язаності», тобто особу, до якої ми довірливо звертались у стресових для нас ситуаціях, з якою ми ділилися важкими переживаннями, від якої ми відчували сильну підтримку. Цілком можливо, що у нашому житті можуть зустрічатися різні «об’єкти прив’язаності»; якщо ні, ми не тільки переживаємо певну втрату, але й втрачаємо можливість говорити про цей важкий досвід з людиною, з якою раніше розділяли наші найглибші проблеми.

Відтак горювання є дуже болісним процесом із особливою життєвою силою, який забирає багато енергії та часу та змушує нас розібратися із собою та з перерваними стосунками, відкриваючи у той же час можливість заново налагодити контакт із самим собою, вирватись з рутини та дізнатися багато нового про нашу поведінку у стосунках. Горювання вимагає часу, тривалість якого залежить від індивідуальності людини, від того, кого втратили, у якому віці і т.д. Горювання – це еволюційний процес, а еволюція потребує часу.

Горювання – процес на самоті

Горювання – це процес, який людина проходить на самоті. Люди у скорботі, здебільшого, не прості у спілкуванні з іншими: вони не підходять до них, часто виглядають надто вимогливими, тому що по суті хочуть лиш одного – повернути покійну людину. Як правило, люди у скорботі втрачають також те, що зв’язує їх зі світом: горювання передбачає дуже чітке розмежування екзистенційно важливого у житті та другорядного – людина, яка горює може не брати до уваги другорядні речі. До того ж вона перестає розуміти себе, як і світ довкола, вимушена переорієнтовуватися, перебуваючи у кризовому стані. Тим часом люди навколо часто не знають, як їм слід поводитися зі скорботними, подекуди вони уникають їх, наче переживання втрати можуть їх якимось чином заразити. Крім того, людям у скорботі часто просто неможливо догодити іншим: то вони занадто сильно виражають своє горе, тому їм варто трохи зібратися і знову повеселішати, то вони радіють – що цілком можливо, і навіть дуже бажано в процесі горювання –, утім їм дорікають, що вони недостатньо горюють.

Якщо у них довго немає стосунків, їм закидають, що вони відвертаються від життя, якщо ж заводять стосунки – на думку інших – надто швидко, то  їх тихо обмовляють, що, мабуть, вони не любили по-справжньому покійну людину. Усе це лиш ускладнює стосунки для обох сторін – як для тих, хто горює, так і для тих, хто хоче супроводжувати їх у їхньому горі. Найкращий спосіб супроводжувати людину у скорботі – це бути поруч, вбирати її чи його почуття, вислуховувати історії, які вона чи він розповідає, або ж ділитися власними переживаннями та історіями про покійну людину. При цьому важливо стимулювати скорботних до справжнього переповідання історій, щоб вони вкладали у них максимум емоцій і уяви, щоб мати змогу знову пережити те, що пережили тоді. Це особливо стосується тих випадків, коли вони розповідають одні й ті ж історії знову і знову. Тоді вони повинні переповідати ці історії краще, з більшою силою уяви, а отже і з сильнішими емоціями, що вдається краще, коли хтось їх слухає уважно та зацікавлено. Якщо переживання описуються суто в інформативному стилі, то це значно знижує емоційну залученість та негативно впливає на здатність опрацювання втрати за допомогою розповідного елементу. Часто є лише можливість вбирати у себе почуття людини, яка горює, не бажаючи змінювати їх. Це, однак, означає, що ми повинні витримувати та приймати почуття горя, страху, гніву, відчаю іншої людини. Стосунки з привітними людьми приносять розраду під час горювання, утім у глибині душі люди, які горюють почувають себе самотніми та часто не розуміють своєї втрати.

 

Процес горювання

Спостереження за людьми, які оплакують смерть близької людини, а також сновидіння, які систематично супроводжують процеси скорботи дозволяють описати типовий перебіг процесу горювання.

Такий процес горювання можна з невеликими модифікаціями, які необхідно описувати в кожному конкретному випадку, переносити на інші форми втрати, зокрема розлучення, розставання із дітьми, які виросли, або на діагностування потенційно небезпечних для життя захворювань.

Звісно, кожна людина має свою цілком визначену манеру поводження із розлукою та горем. Горюючи, людина уже має за плечима певний досвід та уміння поводження зі всіма труднощами, які зустрічалися у житті людини ще задовго до втрати. Ця особиста формула та тип стосунків із людиною, яку втратили, надають цьому за своєю суттю типовому процесу, індивідуального характеру. Так само має значення, чи було втрачено дитину чи літнього батька, партнера чи партнерку, у ранньому дорослому чи у похилому віці.

Фази горювання, як описую їх я, складають приблизну мапу цього процесу, яка постала в результаті супроводу багатьох людей у скорботі, особливо з урахуванням їхніх сновидінь, які іноді не лише супроводжують процес, а й стимулюють його. Ці фази плинні та переходять одна в іншу; спостерігаються також повернення, утім не «рецидиви», особливо до другої фази. Ця орієнтовна мапа, вочевидь, повинна допомагати багатьом скорботним людям краще розуміти свої різні психічні стани.

Першу фазу процесу горювання я називаю фазою небажання-у-це-вірити.

Спочатку відмовляються вірити, що людина справді померла, перебувають у стані шоку та намагаються врятуватися від почуття втрати, переконуючи себе, що це все лише поганий сон, який скоро закінчиться. Ця перша фаза, під час якої люди виглядають, наче заклякли, і яка може тривати годинами або днями, часто виходячи за часові рамки похоронних процесій, переходить у другу фазу – фазу “проривання хаотичних емоцій”,

яка нерідко настає при вигляді мертвого тіла, тобто тоді, коли ми уже не здатні витісняти втрату. Хаотичними я називаю ці емоції тому, що йдеться про сильні, та подекуди різні і суперечливі почуття: скорбота, страх, гнів, провина, туга, кохання тощо. Сюди належать також відносно спокійні періоди – періоди вдячності, або навіть радості. Особливо часто зустрічаються болісні почуття провини, які на початку успішно нейтралізуються пошуком і знаходженням «цапів відбувайл».

Надзвичайно важливо, щоб ми допускали і дозволяли собі виражати ці неприємні та бентежні почуття у всій їхній суперечливості. Амбівалентні почуття до померлого, почуття ненависті та почуття любові – усі вони повинні мати право на існування та вираження. З одного боку, ці амбівалентні почуття випливають зі стосунків – ми не тільки любимо своїх ближніх, але й маємо з ними певні проблеми, або іноді дуже в них розчаровуємося. Ці суперечливі почуття не зникають просто так, коли людина помирає, навіть якщо інколи так виглядає. Ми соромимося або навіть боїмося бути покараними за негативні емоції щодо покійної людини, якщо ми такі взагалі допускаємо, й, у свою чергу, відчуваємо провину за них. У таких випадках більшість людей, зокрема, реагують злістю, що їх покинули. Маленькі діти виказують гнів, коли їх покидають, і цей гнів мав би повернути об’єкт прив’язаності, принаймні, утримати їх від такого покидання у майбутньому. Подібна злість на померлого не є рідкістю – гнів, який, звісно, стає дисфункціональним, оскільки не повертає покійного назад. До того ж більшість людей хочуть повернути покійного, однак водночас бояться, що він або вона повернеться і, можливо, забере їх із собою. Ця амбівалентність помітна в тому, що багато з тих, хто залишився були б не проти повернути покійного, але водночас бояться, що він може дійсно повернутися якимось чином. Раніше говорили про так звані віконечка для душі, які відкривали, коли людина помирала, щоб душа могла відійти, а потім швидко знову закривали, щоб вона бува не повернулася назад. Амбівалентність виникає також через те, що смерть, а для багатьох водночас і мертва людина завжди має в собі щось зловісне –  щось таке, що ми не можемо впорядкувати, і що, відтак, нас лякає. Це лише деякі з причин, чому виникають ці амбівалентні почуття, які так важко витримувати у цьому емоційному хаосі.

Утім, емоційний хаос просто необхідно допускати і, по можливості, випускати його назовні. У цій ситуації важливе значення можуть набувати почуття провини. Нам, людям, важко дається сприймати певний складний життєвий досвід як щось, що просто трапляється, що є частиною життя, «долею». Ми рятуємося тим, що думаємо, наче у цьому хтось «винен» – так ми більш-менш заспокоюємо себе. Мовляв, хтось помер через те, що занадто багато палив… Однак потреба звинувачувати інших може також істотно порушувати наші міжособистісні стосунки: наприклад, докір старої матері, яка стверджує, що її чоловік, «батько», помер лиш через те, що син вкотре навідався до нього з цією жахливою зачіскою. Звісно, у цьому звинуваченні проблискує дещо більше і матір цілком ймовірно не погоджується із сином через більш комплексні питання, ніж стан його волосся, але через нього точно не помирає людина. Як у почутті провини, в яких, звісно, виявляються також і власні прорахунки, так і у поводженні з почуттям провини найяскравіше видно, наскільки незбагненним є для людей процес помирання, переживання втрати внаслідок смерті, навіть якщо для нас інтелектуально абсолютно зрозумілим є той факт, що рано чи пізно нам усім доведеться померти.

Ідеал сміливості, опанування себе хоч і може здаватися приємним для оточуючих, але він легко може призвести до зупинки процесу горювання. Лише тоді, коли ми дійсно допускаємо ці емоції, ми вступаємо в контакт з такими енергіями, що дозволяють опрацювати втрату так, як ми це знаємо з 3-ї фази горювання. До того ж ми також контактуємо з емоційним ядром нашої Самості, з основою нас самих, часто вступаючи у зв’язок із собою сильніше, ніж коли-небудь у нашому житті.

У цій фазі супровід людей у скорботі дається вкрай непросто: якщо почуття страху та горя переносяться, зазвичай, легше, то почуття гніву та люті наражаються радше на захисну реакцію. До того ж оточення швидко вимагає від скорботних, щоб ті знову стали «розсудливими». При цьому діє правило, що вони швидше опанують себе, якщо дійсно матимуть змогу виражати свої емоції, ба навіть коли їх заохочувати до  цього. Тут насамперед важливі почуття гніву та люті, які не дозволятимуть людям у скорботі впадати у депресію.

Під час цієї фази часто спостерігаються розлади сну та втрата апетиту, а також підвищена вразливість до різного роду інфекцій. Переважає відчуття відокремленості від світу та інших людей, а також відчуття повної втрати покійної людини раз і назавжди. Люди відчувають себе фрагментованими, у них складається враження, що вони більше не можуть покладатися на самих себе, почувають себе зруйнованими. Також згасає досвід переживання смерті як чогось значного, чогось вагомого, що виділяється на фоні банальності повсякденного життя; зовнішній світ більше не приділяє людям у скорботі тієї уваги та турботи, яку вони мали у момент втрати та деякий час після неї.

 

Фаза проривання хаотичних емоцій переходить у третю фазу – фазу  пошуку-знаходження-і-розставання

Тут уже відбувається робота горювання у вужчому розумінні. Ця фаза характеризується пошуками померлого – звісно в пам’яті, але й також у сновидіннях та у розмовах з іншими людьми. Підведення до цього процесу супроводжує та обставина, що тепер думки людей у скорботі сильно зайняті покійною людиною, мовляв, «Я не можу думати ні про що інше, як про покійного», і саме це їм і слід робити.

Навіть якщо вони не перестають думати про покійного, вони також завжди думають про себе та про стосунки, які існували між ними. Це фаза повернення до себе, до індивідуальної Самості, як і до свого коріння, до того, що важливо у власному житті, до того, що залишається – настає пора прощання із Самістю стосунків.

Думати про покійного означає згадувати спільну історію, яку ми мали з цією людиною. Поки людина, з якою ми перебуваємо у стосунках, ще жива, ці стосунки незавершені, і вони ніколи не зможуть бути емоційно присутніми в нашій пам’яті так само, як після смерті цієї людини, коли ці стосунки вже закарбовані, не підлягають змінам, і коли у нас до того ж складається враження, що тут добігло завершення щось таке, що було важливим для нас, принаймні, у цьому світі.

У цій роботі зі спогадами, в якій вагоме значення має розповідання історій про спільне життя із покійною людиною, йдеться не лише про реконструкцію спільного зовнішнього та внутрішнього життя, а й про те, щоб прибрати проекції та поглянути, де ти приписував покійній людині характерні риси самого себе, а тоді в екстремальних випадках ненавидів або ж любив їх у ній.

Прибрати проекції означає раптово визнати, що ці риси належать тобі самому. Зокрема, часто партнерові або партнерці закидаєш дріб’язковість, а коли ця людина помирає, то часто з жахом усвідомлюєш, що дріб’язковість нікуди не поділась з твого власного життя, а отже, ця риса – це либонь таки щось твоє особисте. Декому у скорботі навіть дещо стає соромно, коли вони усвідомлюють, наскільки використовували кохану людину як носія власних негативних якостей.

Прибрати слід також і делегування: ми не просто помилково вбачаємо в інших людях риси себе, а навіть спонукаємо їх сповідувати їх, розвивати навички, які мали б розвивати ми самі, але нам це, зокрема, надто складно,  надто обтяжливо. Так чоловіки похилого віку часто виявляють під час свого горювання, що повністю делегували роботу над стосунками своїм дружинам, тож тепер почуваються справді недосвідченими та невпевненими в «емоційних питаннях».

Ключовим для прогресу у роботі горювання є з’ясувати, які характерні риси пробуджувала у нас людина, яку ми втратили. Кожна людина, з якою ми перебуваємо у певних стосунках, здатна зачепити такі струни нашої душі, які може пробудити та оживити тільки вона. У романтичних стосунках наші «половинки», зазвичай, спроможні оживити, «викохати» з нас, найпотаємніші закутки нашого єства.

Те добре чи погане, що відродила у нас людина ми не повинні втрачати, навіть якщо обірвались наші з нею стосунки. Завдяки цим оживленим у нас частинкам,  які повертаються до нашої свідомості через спогади, зокрема про зародження стосунків, покійні продовжують жити у нас і у нашому житті. Така робота зі спогадами дозволяє усвідомити, що являла собою Самість стосунків, як і поступово щоразу більше відчути свою власну індивідуальну Самість.

У цій третій фазі покійного шукають і знаходять багатьма різними способами, не в останню чергу у сновидіннях, які передають людині у скорботі  відчуття, що померлий продовжує жити з нею в іншій формі.

Завдяки цим намаганням згадати, завдяки образам покійної людини, що набувають у спогадах особливо чітких рис, виникають нові стосунки з особою, яка більше не належить до конкретного повсякденного світу, з якою лиш у вкрай обмежений спосіб можна розділити це повсякденне життя. Відбувається повторне зближення із небіжчиком. Нерідко на початку цієї фази трапляється ідеалізація покійного. Таким чином людина у скорботі ідеалізує також саму себе – процес, який часто необхідний для того, щоб мати достатньо стабільну самооцінку, щоб мати можливість опрацювати втрату. До того ж така ідеалізація втілює бачення ідеальних стосунків, як би вони мали виглядати, якщо б не було іншої людини, бажання якої також потрібно було враховувати. Таке знання найглибших бажань у стосунках є дуже важливим для облаштування майбутнього. Гармонія з покійною людиною, що випливає внаслідок ідеалізації, рідко триває довго; у повсякденному житті знову і знову відчувається її безжальна відсутність, її повсякденна відсутність; сексуальні потреби та потреби в ніжності не втомлюються нагадувати про конкретну людину, якої вже немає, навіть якщо в уяві вона присутня аж занадто сильно. Настає так звана криза повторного зближення, яка в кінцевому підсумку призводить до розставання. Саме в такі моменти переживання втрати знову стають надпотужними, і людей у скорботі знову переповнюють хаотичні почуття, які вириваються назовні. Щодо небіжчика знову прокидаються амбівалентні почуття. Якщо відносно покійного усе ще відчувається чимало гніву та ненависті, то має сенс висловити їх у відкритому листі до померлого та спробувати відновити певну справедливість. Під час такої роботи зі спогадами, в якій знову і знову реактивуються почуття втрати, які, власне, відповідають конкретній втраті, може змінюватися внутрішнє ставлення до померлого, як і сама пам’ять про покійну людину. При цьому сама вона не втрачається, ба навіть стає частиною нашого життя у свій дуже невід’ємний спосіб, однак людина, яка оплакувала, знову повертається до життя, вступаючи в окремих випадках навіть у нові стосунки.

Тепер втрату прийнято, розставання виконано. Добігає завершення складний психологічний процес надзвичайно сильної інтенсифікації та інтерналізації пам’яті про небіжчика, у тому числі того, що було можливим у стосунках, і в той же час відпускання покійної особи, яка тепер може піти.  Людина у скорботі реорганізується із Самості стосунків до своєї власної індивідуальної Самості. Тепер можна і потрібно принести у жертву також біль за покійну людину. Іноді трапляється, що на місце небіжчика заступає душевний або й також фізичний біль. Якщо пожертвувати болем, міркують такі люди, то можна забути покійного. Нерідко у таких випадках сняться сновидіння, в яких застерігається, що не потрібно зберігати вірність покійному, а продовжувати жити далі.

Якщо втрату прийнято, то людина починає розуміти себе як таку, що хоч і зазнала утрати, але здатна знову жити сама для себе. Спогади про життя з покійним виринатимуть знову і знову, будучи уже частиною цього нового життя, утім вони більше не матимуть панівної сили. Може виникати почуття вдячності за той відрізок життєвого шляху, який вдалось пройти разом із покійною людиною, за те, що вона у нас пробудила, іноді також почуття жалю, що зі стосунків вдалося витягнути занадто мало, що надто багато було відкладено до пізнішого моменту, якого більше не існує, що залишилось надто багато невирішених питань, що недостатньо впускали один одного у своє життя.

Таким чином відбувається перехід до четвертої фази – фази нового відношення до себе та світу.

Досить часто ця фаза починається зі сновидіння, де людина у скорботі покидає лікувальну ванну, іноді ще з милицями, але з живим відчуттям справжнього одужання. Або уві сні приходить весна, і сновидець радіє квітам, що пробиваються з-під землі.

Люди, які зазнали втрати, починають сильно цінувати стосунки. Коли вони після оплакуваної втрати знову заводять певні стосунки, то це супроводжується суперечливими почуттями: з одного боку, є бажання повністю відкритися іншій людині, оскільки є усвідомлення, що стосунки невічні й можуть у будь-який момент обірватись; з іншого боку, є також страх повністю віддати себе цим стосункам, адже тепер відома ціна – переживання втрати, горе.

Утім люди у скорботі також і вчаться оплакувати своє горе, приходять до усвідомлення, що горювання – це важка праця, яка, однак, не вбиває нас, а навпаки, встановлює більш свідомий контакт із самим собою, а також зв’язок із новими сторонами, що ми відкрили у собі. Завдяки горюванню приходить також усвідомлення того ресурсу, до якого може звернутися відповідна людина: спочатку радше у повсякденній рутині, коли усвідомлюєш, як давати собі раду у важкі часи і починаєш після цього почуватися дещо краще, свідомо беручи далі на озброєння ці методи саморегуляції, активно застосовуючи та вдосконалюючи їх. До того ж люди в процесі горювання можуть відкривати для себе, що їх насправді несе по життю – у такі моменти відчуваються власні основні ресурси. У будь-якому випадку, через процес горя, усвідомлення смерті стає аспектом усвідомлення себе – важливим аспектом, який сприяє стабілізації самосвідомості.

Процес горювання, особливо із допущенням різних сильних емоцій і почуттів, та вивільненням з їх допомогою того, що оживляє в нашій душі втрачене, і таким чином також свідоме повернення до – в такі моменти непідробленої – індивідуальної Самості являє собою певну концептуальну модель.  Така модель дає можливість відпускати щось таким чином, щоб віднаходити власну ідентичність – ставати попри біль більш впевненим, відчувати тісніший зв’язок із власними емоціями, і, як результат, почуватися більш захищеним, більш собою.

Навчившись горювати, ми можемо більше відпускати у повсякденному житті, ми можемо краще співіснувати, прощаючись із кимось. А навчившись більше відпускати у повсякденному житті, ми здатні, так само краще впоратися з досвідом смерті.

Поховальний ритуал

Людям потрібні ритуали, коли вони стикаються з надмірними  емоціями. Тому похоронні ритуали є дуже важливими і допомагають впоратися з горем. Наші традиційні ритуали відображають процес горювання: люди збираються – нам потрібно тепло інших людей перед лицем холоду смерті. Ритуал, обрамлений музикою, підбір якої зазвичай пов’язаний із покійним, зворушує наші почуття. Ми спілкуємось про покійних людей, даючи їм свого роду ще раз «воскреснути», віддаючи їм данину поваги та описуючи їхнє життя у біографічному стилі у якомога яскравіших тонах. Така візуалізована згадка викликає вже у слухачів відповідно їхні спогади та почуття. Далі – процесія до місця поховання. На могилі остаточно прощаються з тілом. А тоді збираються за столом і, можливо, навіть втішаються життям. Через хаотичні емоції, різноманітні, у тому числі тужливі спогади, через остаточне розставання з небіжчиком люди знову повертають собі смак до життя. Беручи за основу цей досі доволі поширений в християнській культурі похоронний ритуал, ми можемо говорити про певну модель процесу горювання: процес, який несвідомо передбачений.  Це означає, що люди несвідомо уже «знають», що з допомогою горювання можуть знову повернутися на життєвий шлях.

Що робить горювання особливо важким

Горювання – це процес, який, якщо його не порушувати, відбувається з певною систематичністю. Однак сьогодні нам, сучасному поколінню, важко віддаватися цим емоціям, що є необхідною умовою для якісного процесу горювання, насамперед тому, що горювання є вкрай тривалим процесом і потребує) багато часу: під час горя потрібно поставити своє життя на паузу, подумати про себе та про стосунки, що добігли кінця, і емоційно оживити їх у пам’яті, щоб потім знову відпустити їх.

Деякі аспекти горювання можна практикувати з іншими людьми, наприклад у групі горя, де можна дізнатися, що відчувають інші, як вони справляються з горем, які ресурси опановують. У них також можна і повчитися. Оскільки романтичні стосунки завжди мають цілком приватний характер, то велику частину роботи зі спогадами доведеться виконати наодинці із собою. Я свідомо обираю термін «робота», оскільки для мене тут мова йде про емоційно виснажливу діяльність.

Але не всі люди можуть горювати. Є люди, які впадають у депресію через втрату, інші хворіють або просто не можуть почати горювати.

У процесі горювання людина реорганізовує себе від Самості стосунків до своєї індивідуальної Самості. Утім, це передбачає, що люди повинні мати достатньо «власної Самості», щоб мати змогу пройти через процес горя. Люди, які завжди оглядаються на інших, самі не знають, що почувають, чого хочуть у житті, які у них плани, бажання, занадто мало проживали свою власну Самість. І тепер, коли помирає людина, яка навіть певною мірою заміщувала їм їхню власну Самість, свідомо чи менш свідомо визначала, як їм треба жити, думати, почуватися, вони впадають у депресію. У цьому випадку необхідна психотерапевтична допомога: тут уже мова йде не тільки про опрацювання втрати, а й про переосмислення власної Самості. Є люди, які на початку уникають горя, ототожнюючи себе з покійними, наприклад, «переймаючи» їхні симптоми: наприклад, 35-річний син захворів на таємничий кашель, який не дає йому горювати, бо, за його словами, не дає йому спокою. Його батько помер кілька тижнів тому від раку легень, який супроводжувався сильним кашлем і нападами задухи.

Іноді місце померлого займають певні предмети. Для нас, людей, звично мати і дбайливо зберігати пам’ятні речі про близьких нам покійних осіб. Зазвичай ці пам’ятні речі є дуже важливими на початку періоду горювання, після чого з роками втрачають своє значення. Такі предмети, наприклад, старий годинник дідуся, нагадують нам про небіжчика. Однак іноді ці предмети можуть також займати місце померлого. Одна жінка роками зберігала подушку, на якій помер її чоловік, жодного разу не виправши її. Витягуючи її, вона відчувала, наче витягує свого чоловіка, замикаючи її у скриню, вона, немов, замикала його. Вона була лиш здивована, що ніяк не могла пережити втрату, хоча усе «так добре полагодила» і майже не відчувала горя. Подушка, яку вона, звісно, могла контролювати та робити з нею усе, що їй заманеться, зайняла місце покійного, над яким вона як і усі живі уже не мала контролю. Утім, це не дозволило піти небіжчику просто так, він усе ще залишався тут, з нею, турбуючи її своєю магічною присутністю – щоправда під її контролем. Відтак вона не змогла віднайти шлях до почуттів втрати. Такого роду випадки вимагають терапевтичного супроводу.

З горем пов’язані, утім, не лише такі прикметні форми труднощів, а й повсякденні проблеми, зокрема, намагання врятуватися від цих почуттів та думок про смерть щоденними клопотами – просто тому, що ми недостатньо розуміємо як поводитися із перехідними етапами у житті, – а втрата коханої людини якраз передбачає такий вимушений перехідний етап – або ж тому, що ми вважаємо, що краще уникати таких важких почуттів, які врешті-решт приведуть нас до самих себе, або ж вони взагалі недоречні у таких випадках. Однак через таке уникання горя життя шар за шаром вкриватиме сіра пелена, адже ти постійно щось втрачатимеш, не маючи змоги нічого зберегти у цьому житті.

Натомість процес горювання – це спроба змиритися з втратою і все ж таки якомога більше зберегти у спогадах та у собі пам’ять про завершені стосунки, жити з цим далі та усвідомлювати вплив цього зв’язку на свою власну сутність та власне життя, і якраз на основі цього досвіду знову інтенсивно включитися у життя, тому що після горювання приходить усвідомлення, що у нас всіх є лише це одне життя.

 

Аспекти горювання у похилому віці

Переживання втрати у похилому віці, особливо коли пара провела разом багато років, має велике значення для відчуття життя покинутого партнера.              «Я думав, що не зможу далі жити без дружини», ‒ слова одного 85-річного чоловіка. Але він жив далі, дозволяючи життю дарувати йому нові виклики. Менше з тим, усім нам відомий феномен «помирання невдовзі після смерті близької людини».

Наскільки різними є люди, настільки по-різному вони старіють; наскільки різними є стосунки, що добігають кінця, настільки різними є процеси горювання. Є вдови, які ще раз проживають на повну  своє власне життя, бажаючи дізнатися, хто ж вони насправді. Це наочно зображено у «Непристойній старій» Бертольда Брехта. Ця історія є також прикладом того, наскільки родина не хоче дати матері нарешті самій визначати власне життя.

Інші ж відстороняються від життя, і це турбує їхніх дітей – вони збентежені через горе, на яке вони мало як впливають. Є такі, хто стурбовано запитує після на їхню думку, «належного періоду жалоби», чи бува їхня мати не перебуває у депресії – її не цікавлять нові стосунки, тому вона, вочевидь, не вийшла з процесу горювання. Але чому матір мають цікавити нові стосунки? Є люди, які знову повертаються обличчям до світу, дозволяючи йому промовляти до себе, відкриваючись людям, яких вони щоразу випадково зустрічають, інші ж цілеспрямовано шукають нових стосунків: жінка за 90, яка уже погано бачить, почуває себе самотньою, просить студентів читати їй вголос, обговорює з ними прочитане та оплачує їм той час, який вони проводять з нею; вона переживає цей час як певний подарунок. Це все способи відновити зв’язок зі світом – а є ще багато інших.

Звісно, люди похилого віку можуть реагувати на втрату депресією, і в такому випадку повинні отримувати, зокрема,  і психотерапевтичну допомогу.             К. Ґ. Юнґ дотримувався думки – що є також консенсусом у юнгіанській психотерапії, – що люди здатні дозрівати аж до своєї смерті у рамках так званого індивідуаційного процесу.  Процес індивідуації – еволюційний процес, що триває протягом усього життя людини, через який вона щоразу більше віднаходить себе, реалізовуючи таким чином закладені у ній потенціали, які вона не могла реалізувати раніше. Цей процес може набувати також центральне значення у лікуванні депресивних людей, допомагаючи їм знайти вихід із депресії шляхом розвитку усе ще важливих частин їхньої особистості, їхньої власної Самості.

Утім, в принципі я вважаю, що люди похилого віку мають право оплакувати покійних так, як вважають за потрібне. Проблематичним це стає тоді, коли ці літні люди усамітнюються, бо більше не виставляють свої чутливі елементи назовні, у навколишній світ, тому що вже самі дещо «померли» разом зі своїм покійним партнером, живучи десь посередині між небом і землею та емоційно відрікаючись від «живих» людей.

Літні люди, особливо дуже похилого віку, стають самотніми не лише через затамовані процеси горювання, а й через те, що багато їхніх однолітків уже померло, а інші через порушення когнітивних та емоційних функцій «вже далеко не ті». Такого роду переживання викликають страх і самотність.

Люди дуже похилого віку нерідко нарікають на емоційну та соціальну самотність, дещо менше ті, кому вдається налагодити певну мережу зв’язків із молодшими за себе. Літні люди радіють цим стосункам, але все одно сумують за стосунками зі своїми однолітками, з якими вони могли б поділитися схожим життєвим досвідом.

Люди похилого віку загалом краще почуваються, коли після вагомої втрати знаходять когось, кому можуть довіряти та на кого покластися, коли їм важко.  У нашому контексті це означає, що одне з найважливіших завдань у процесі горювання – це знайти принаймні одного нового об’єкта прив’язаності. Можливо така особа уже належала раніше до кола зв’язків, утім була не настільки важливою, як партнер чи партнерка як первинний об’єкт прив’язаності. Довіритися новій людині та прив’язатися до неї, навіть якщо знаєш, що і вона може померти, потребує відваги і вдається тоді, коли можна і необхідно покластися на неї.

Зі свого боку старші люди також намагаються підтримати цього нового об’єкта прив’язаності, наскільки це вдається. Утім, багатьом, як показують дослідження, вочевидь, не вистачає ніжності, а саме її бажають люди, які прагнуть покращити якість свого життя.

Загалом це цікаво – поспілкуватись з людьми на тему, як вони справляються зі своєю самотністю. Більшість із них частково або й зовсім не скаржаться на те, що вони самотні, знаходячи натомість стратегії, як із цим давати собі раду. Тойо Шібата, 100-річна жінка, описує це у вірші так, наче вона вловлює сонячні промені, що проникають крізь дверну щілину, і натирає ними своє обличчя, уявно пов’язуючи тепло цих променів із теплом своєї матері. Це саме та необхідна сила уяви, яка поєднує нинішнє життя із минулим, тепло із теплом. З віком ця сила не слабшає, а стає чудовим дарунком для того, щоб почувати себе живим. Цей дар можна тренувати та насолоджуватись ним, складаючи ретроспективні огляди власного життя.

Ретроспектива життя

Помічними у процесах горювання, але й також у емоційних контактах з іншими людьми, щоб певною мірою зарадити почуттю самотності, можуть бути невеличкі групи людей похилого віку, в яких вони працюють над ретроспективним оглядом власного життя. Це не обов’язково має бути у формі терапії, яка, утім, також рекомендована, а радше у форматі невеликої групи людей, які зустрічаються протягом певного періоду часу, щоб поспілкуватися між собою про важливі ситуації зі свого минулого життя. У рамках ретроспективи життя, як рекомендую це я, відбувається робота над певними темами: які ситуації у своєму житті я пам’ятаю, чи я ще здатен чітко уявити контекст, де мене переповнювали почуття радісної гордості, гордої радості? З допомогою уяви ці та інші ситуації повертаються якомога яскравіше у реальність, їх переповідають одне одному. Робота над життєвою ретроспективою потребує чималої сили уяви: якщо ми хочемо розповісти щось із нашої молодості, наприклад, що нас насправді цікавило, коли нам було 20 років, то ми чітко уявляємо, як ми виглядали, в яких контекстах жили тоді –  наближено до життя, наскільки можливо. За допомогою цієї візуалізації ми уявляємо собі минуле, заново переживаючи почуття, які були у нас тоді. Ретроспектива життя ґрунтується на нашій здатності запам’ятовувати, але й також на тому, що ми здатні впливати на нашу пам’ять, адже вона не є точною. Якщо у нас гарний настрій, то ми будемо згадувати радісні ситуації. Вони дають нам приємне відчуття власної гідності та піднімають у цілому наш настрій. Це дозволяє нам почуватися краще, ми зближуємося з іншими людьми, стаємо привітнішими, а також можемо дивитися на прожите життя радісними очима, залишаючи ситуації, про які ми шкодуємо, такими, якими вони є, не жалкуючи про них ще більше. Так – це було. Але й було інакше. Бажано запитувати про радощі, інтереси, про ситуації, в яких людина відчувала себе живою – це підвищує самооцінку та покращує задоволеність життям.

Метою ретроспективи життя, яка не просувається біографічними рейками і жодним чином не претендує на повноцінність, є побачити життя, яке ми прожили – вдале, менш вдале, про яке ми шкодуємо, посереднє – у всіх його ціннісних вимірах. Це означає заново у чітких рисах пережити історію власної ідентичності, особливо з огляду на те, що сил стає все менше і ти відіграєш у житті інших щоразу меншу роль. Така робота над ретроспективою життя вдається добре тоді, коли учасники, користуючись силою своєї уяви,  душевно розповідають про своє життя, залучаючи до своїх імаґінацій слухачів, за умови якщо ті уважно слухають. Озвучені історії й собі пробуджують у слухачів їхні переживання та спогади – усі включаються і жвавішають.

Мимоволі у таких життєвих розповідях відбувається також робота горювання, оскільки багато спогадів стосуються життя людей, які вже померли, а також дуже часто людини, яку оплакують у цей момент. Це важливо для незавершених процесів горювання, але й також для більш фундаментальних процесів поводження зі смертю, і це об’єднує оповідачів перед лицем смерті та тлінності життя.

Й нерідко такі розповіді пробуджують також вдячність – вдячність до людей, які робили нам добро, навіть якщо ми вже не можемо їм це сказати. Така ретроспективна методика огляду власного життя пропонується у геріатричних закладах  – вона добре працює тоді, коли люди можуть і хочуть слухати інших. Вочевидь, серед людей похилого віку потреба розповідати історії є більшою, ніж потреба слухати. Звісно, усі в такій групі отримують свій час, щоб висловитись, але й також час для того, щоб вислухати інших.

 

Наближення власної смерті

Не лише втрата близької людини, але й інші різні втрати у похилому віці  змушують нас задумуватись про власну смерть. Це також позначається на процесі горювання: розставання із супутником чи супутницею по життю означає також певною мірою розставання із власним життям. У рамках  роботи зі спогадами, де майже 90-річна жінка вкотре згадувала, як вона любила танцювати зі своїм нещодавно померлим партнером, вона задумливо промовила: «Ех, так вже не буде – так вже ніколи не буде. Але принаймні у мене це було». І мова йшла не лише про танці – вона дозволила переконати себе, що хоч і з певними обмеженнями, але усе ще могла б це робити; відчувалося інше – як вона з вдячністю і тужливістю попрощалась із певним аспектом свого активного життя.   Поступове примирення зі смертю є одним із важливих еволюційних завдань у похилому віці, що, зокрема, вдало описує у своєму вірші Рудольф Александр Шрьодер, з якого я дозволю собі процитувати останню строфу: «Я дивний, старий, / Я багато чого забув, мушу вчитися нового.-/Пора: настав час для дружби/ Із ніччю та її зірками.»“

Така «дружба» зі смертю передбачає інтенсивніше емоційне переживання радості з особливих життєвих ситуацій – наприклад, весни – та спогадів про якусь давно минулу подію. Це дозволяє краще побачити та насолодитись красою природи, красою життя: така насолода, вочевидь, сильно контрастує з тим, щоб ставати щоразу меншими та думати про неминучість кінця.

Горе за втратою, а, відтак, поводження із втратою захищеності та приналежності, сум за неминучою втратою навичок і, зрештою, життя, і радіння красі та все ще присутнім відчуттям життєвості навколишнього світу, переплетені між собою. Горе, звісно, є проблемою, але воно щоразу більше – принаймні у порівнянні з минулими роками – переживається з певною долею спокою і пронизане острівцями вдячності та доброго самопочуття. З цим перегукується і низка досліджень, які показують, що попри все і «у старості позитивні почуття превалюють над негативними».“

Проф. Др. Верена Каст

kast@swissonline.ch

Об авторі: Верена Каст (Verena Kast, нар. 1943 року) — професор психології та практикуючий психотерапевт, є лектором та навчальним аналітиком в Інституті Юнга в Цюріху.

Вивчала філософію, літературу, психологію.  Захистила докторську дисертацію з аналітичної психології.  З 2014 року є президентом цюріхського Інституту К.Г Юнга у Кюснахті.  Автор понад 80 книг, у тому числі бестселерів: «Батьки-дочки, матері-сини», «Гірування», «Сизіф», «Пари».

——————————————————————-

Переклад з німецької: Поліщук Костянтин.

Фахова редакція: Касяненко Ольга, Кирилюк Інна, Міцук Ганна, Поздєєва Олена, Теклюк Сергій, Шаріпова Юлія.

Літературний редактор: Корн Софія.